На фото зображені Володимир і Валентина Оніщенки на другий день свого весілля. Вони йдуть Ленінградською вулицею в місті Фрунзе (нині Бішкек) тодішньої Киргизької РСР. Світлину зробив товариш жениха Микола Омельченко 8 листопада 1963 року.

— Ми розписалися п"ятого листопада, а святкували сьомого і восьмого, — згадує 65-річна Валентина Олексіївна. — Перший день — у батьків чоловіка, потім — у моїх. Зібралися усі родичі й друзі. Чоловік 30 було. Погода в той день була суха і тепла.

Валентина Колчина (дівоче прізвище) й Володимир Оніщенко рік працювали в проектному інституті "Киргизпромбуд".

— Він на мене увагу не звертав, бо в нас був жіночий колектив. А влітку 1963-го обоє перейшли працювати на "Фрунземіськрембуд". І він мене раптом помітив. Мабуть, тому, що там були самі чоловіки, — сміється Валентина Олексіївна.

Зустрічалися три місяці.

— Одного вечора, коли ми гуляли, Вова каже: "Як ти дивишся на те, щоб жити разом?". Я погодилася. Через десять днів нас розписали.

Зустрічалися три місяці

Весільну сукню й фату наречена пошила сама за один тиждень.

Через рік у подружжя народилася донька Євгенія. Ще через 5 років — син Костянтин.

1989 року сім"я переїхала в Полтаву, бо в Киргизії почали загострюватися відносини між киргизами й росіянами.

Володимир Костянтинович працював головним інженером житлово-експлуатаційної дільниці N1, його дружина — начальником кошторисного відділу проектного інституту "Укргіпром"ясомолпром". Нині обоє на пенсії, доглядають за онуками — 14-річним Володею і Арсенієм Оніщенками, 2,5 року.

У листопаді святкуватимуть смарагдове весілля, 45 років.

×