Це фото зробили восени 1985-го. На ньому — учні Люботинського середнього училища N16 на Харківщині, майбутні чергові залізничних станцій та викладачі. Вони в селі Огульці на Харківщині збирають моркву.

Крайня праворуч — 17-річна Світлана Бондарчук. Нині їй 40 років. За чоловіком має прізвище Борисенко. Живе в Полтаві.

— Після школи думала йти на касира, — розповідає жінка. — Але за компанію з подругою Гальою поїхали в Люботин.

За успішністю її група в училищі посідала перше місце. За це дали двотижневу путівку.

— Ми плавали по Волзі. Були проїздом у Москві. Там у ГУМі загубила фотоапарат майбутнього чоловіка. Мабуть, тому довелося вийти за нього заміж, — сміється.

Під час навчання Світлана познайомилася з 21-річним Олексієм. Він навчався в цьому самому училищі на машиніста.

— Льоня бігав за мною рік, — продовжує Світлана. — Кожного ранку біля моїх дверей клав квіти й мармеладні цукерки.

— На свята квіти купував на стипендію, — згадує 44-річний Олексій. — А коли не було грошей, то рвав їх на клумбі в локомотивному депо Полтави. Там проходив практику.

По закінченні училища 27 вересня 1986-го пара одружилася. Три роки жили в селищі Божкове Полтавського району. Світлана працювала черговою на станції. Олексій їздив на роботу до обласного центру. За рік народилася донька Марина. Нині вона четвертокурсниця педуніверситету. Друга дочка Наталія навчається на третьому курсі Полтавського політехнічного коледжу за спеціальністю світлотехніка.

Восени 1991-го родина переїхала до Полтави. Світлана нині працює на залізничній станції Свинківка. Олексій з локомотивного депо перейшов на завод "Хіммаш" також машиністом.

×