"Ще ж і пожити хочеться, та кому я нужна, тільки воздух у других забираю. Баба з сусідньої кімнати казала: "Та доки ти будеш тут вештатися, помирай уже!" — колишня вчителька біології 92-річна Галина Чирка витирає хустинкою сльози.

Галина Олексіївна родом із Ромодану на Миргородщині. Останні вісім років мешкає в районному будинку з догляду одиноких непрацездатних громадян у селищі Комишня. Поряд із нею живуть 18 бабусь та два дідусі. Догляду потребують іще близько 50 пенсіонерів із самої Комишні.

— Забираємо найнемічніших, — пояснює завідувач будинку Раїса Ротко, 40 років. — Із їхньої пенсії на утримання щомісяця відраховують 75 відсотків. Районне управління праці та соцзахисту за ці гроші закуповує їжу й одяг. Іменинників вітаємо святковим пирогом, солодощами та фруктами.

Годують старих чотири рази на день, два рази — купають. Раз на місяць сюди приїжджає перукар із Миргорода, приносять на замовлення книжки з бібліотеки, на свята показують кіно і проводять концерти. У них часто беруть участь і старики.

— Самі перемо весь одяг. А підшивати штанці чи спідниці носимо до швеї в сусідній центр соціально-побутової реабілітації, — каже Ротко. — Є багато невдоволених. То з кватирки їм дме, то сорочка погано попрасована. Навіть прокурору поскаржитися погрожують.

Близько полудня, спираючись на милиці та табуретки, старі збираються в їдальню на обід. Він за годину. За столом біля вікна 68-річний Олександр Михальченко в окулярах вшиває резинку в штани. Біля стіни стоять милиці. На кожній пришиті полотняні мішечки.

— Без них ходу нема. Ношу тут і лікарства, й інструменти, — дістає з мішечка футляр з-під окулярів, а з нього — районну газету з програмою передач. — Ми телевізор любимо дивиться.

— Особливо "Ключовий момент" і "Жди меня". Ото всі зберуться й колективно плачуть, — додає медсестра Ніна Супруненко. Телевізор стоїть поряд, на тумбочці в кутку.

— Я тут уже десять років живу, — продовжує Михальченко. — Відтоді, як померла дружина. А її доньки одразу про мене забули.

Дають розсольник і гречку зі смаженою рибою та шматочками солоного огірка.

Галина Чирка заходить до кімнати, ставить перед собою дерев"яну табуретку, накриту синьою хустиною. З-під хустки дістає книгу "Новий завіт". У її сторінках — листи рідних із фотографіями. Її донька з онукою та правнучкою живуть у столиці Латвії Ризі.

— Я рік прожила в доньки. Більше не змогла. Там земля плаче. Так того люду багато, — ділиться спогадами про Ригу бабуся. — А то якось кажуть мені: "Сьогодні підемо в ЦУМ, так ви не снідайте й не обідайте, а то капості наробите". А шо ж я зроблю, коли здоров"я вже нема.

Родичі стару не провідують, лише пишуть листи.

— Оце мені медсестричка купила конверта за три рублі, — показує. — Сама писатиму, бо вони вже три місяці мовчать. Я все старі листи перечитую і плачу. Думаю, може, їх уже порізали. Там так крадуть, — починає схлипувати.

×