Після Херсона: чи можливий кримський гамбіт Кремля?

12

Фото: Facebook Ігоря Цуркана

"Незабаром із Херсона стрілятимуть HIMARS. Підступи до Криму в межах досяжності. Це послабить російську оборону, в той час як "ліве крило" контрнаступу візьме Маріуполь та Мелітополь до січня. Потім розпочнеться вирішальна фаза кампанії – звільнення Криму" – написав 12 листопада у своєму Twitter колишній командувач Сухопутних сил США у Європі генерал-лейтенант Бен Годжес.

Влучний діагноз ситуації, у яку потрапили російські окупаційні війська на південному напрямку після втрати правого берега Херсонщини, відкриває ширше, стратегічне питання: чи змириться Кремль із втратою півдня, виходом ЗСУ на адміністративні сухопутні кордони Криму і, відповідно, загрозою і перспективою деокупації українського півострова?

Для цього варто трохи ширше проаналізувати загальний контекст – не лише масштабної збройної агресії РФ 24 лютого 2022 року, а й передумови російської гібридної агресії проти України лютого 2014 року, яка почалася саме з українського Криму.

Торги за місце "супердержави №1"

Свою самовбивчу, як на початок ХХІ століття, військово-політичну загарбницьку кампанію проти суверенної європейської країни Кремль намагається вести одночасно на кількох взаємопов'язаних рівнях. І найважливіший з-поміж цих рівнів – стратегічний.

Назвавши свого часу розпад СРСР "найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття", Путін намагається консолідувати ресурси і зусилля для того, щоб увійти в історію як лідер російської держави, який зміг виправити цю історичну несправедливість планетарного масштабу.

Це – "генеральна лінія" Кремля, основа його військово-політичної стратегії. Вона кристалізувалась аж ніяк не 2013-го, а далекого 2001 року. Є навіть точна дата – 11 вересня. Скоєні "Аль-Каїдою" теракти у США визначили військові й політичні стратегії багатьох країн світу на наступне десятиліття, яке пройшло під знаком "глобальної війни з міжнародним тероризмом".

Для Росії в цілому і для Путіна зокрема, це був шанс хоч трохи піднятися із геополітичного забуття і стати партнером Заходу у важливій справі боротьби за "мир у всьому світі". Для цього Кремль зробив три безпрецедентні, з огляду на амбіції, кроки.

По-перше, Путін дозволив американцям використовувати військову інфраструктуру середньоазійських держав – колишніх радянських республік, для налагодження логістики в рамках Афганської військової кампанії 2001–2002 років.

По-друге, Москва закрила базу радіоелектронного перехоплення в Лурдесі, (Куба), яка використовувалася російською розвідкою для моніторингу комунікацій США й Канади.

По-третє, було прийняте рішення про згортання бази в Камрані (В'єтнам), яка дозволяла контролювати усі військові та цивільні комунікації у Південно-Східній Азії.

За це Путін хотів від Заходу і, передусім, США, двох речей. Перше – непорушності встановленого ще за часів Брежнєва балансу сил між НАТО і США. Друге – військова інфраструктура Альянсу не наближатиметься до російських кордонів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Під прицілом Москва: як нова Національна оборонна стратегія гарантуватиме безпеку США та їхніх союзників

Однак розширення НАТО на схід і події революції троянд 2003 року у Грузії і помаранчевої революції 2004 року та, зрештою, Революції гідності 2013–2014 років в Україні, переконали Кремль у тому, що Захід буцімто не дотримується цих неформальних умов.

В результаті у серпні 2008 року Путін наважився використати регулярні війська для відвернення Грузії з її прозахідного шляху. Млява реакція світової спільноти остаточно переконала Кремль у тому, що груба сила – прийнятний інструмент російської геополітики. Саме тому в Україні, починаючи з 2013 року, РФ поводиться настільки зухвало.

Звідси й генеральна мета стратегічного рівня – відновлення наддержавного впливу Москви, максимально зміцнивши контроль над Україною як ключовою державою. Насамперед цього можна досягти, відвернувши Київ зі шляху інтеграції у європейські та євроатлантичні економічні, політичні й безпекові структури. Активна війна на Сході – лише один із інструментів у цій боротьбі.

Фортеця Крим

Для путінської Росії найважливішим завжди було і залишається відновлення статусу глобальної наддержави. Свого часу ностальгуючого за совковою "величчю" Путіна дуже обурила заява Обами про те, що Росія є лише регіональною потугою.

Саме з цією метою російською пропагандою постійною озвучуються наративи про "новий, справедливіший світовий порядок". Який нібито має прийти на зміну "гегемонії США" і в якому Росія під проводом Путіна мала б відігравати провідну роль як "творець" такого "нового, справедливого світу".

Однак в контексті відновлення свого "наддержавного" статусу РФ стикається з низкою воєнно-стратегічних проблем.

По-перше, Кремль дотримується застарілих уявлень про військово-політичну перевагу. В той час як сучасний світ переходить на високоточну зброю і професійні, високомобільні збройні сили, Росія намагається хизуватися тим, що залишилося у спадок від СРСР. Насамперед – ядерним арсеналом і монструозною за кількістю (але аж ніяк не за якістю) армією.

По-друге, сама по собі наявність ядерних боєприпасів нічого не означає, якщо країна не має засобів їхньої доставки. Для цього Росія має тактичну авіацію і тактичні ракетні комплекси. Але на стратегічному рівні починаються серйозні проблеми. Наприклад, Москва досі намагається налякати Європу спроєктованими у 1950 роках турбогвинтовими бомбардувальниками Ту-95, тоді як увесь світ давно перейшов на надзвукову авіацію. А США вже планують заміну надзвуковому стратегічному бомбардувальнику В-2 "Спіріт", побудованому свого часу за технологією "стелс".

І ось тут Росії дуже потрібен Крим. Розгорнувши на півострові тактичну авіацію і ракетні комплекси, Москва географічно посуває їх ближче до намічених цілей, дозволяючи за їх допомогою вирішувати стратегічні завдання. Те саме на північному напрямку Путін планує зробити в Арктиці, а на західному – в Калінінграді.

Однак на цих останніх двох напрямках Кремль стикнувся з об'єктивними перешкодами. Російська воєнна інфраструктура в Арктиці фактично створюється з нуля, тому потребує значних ресурсів (фінансових і технологічних) і головне – часу. А Калінінград сам по собі непридатний для того, щоб там можна було утримувати військові бази РФ на постійній основі.

Власне, саме тому майже усі спільні військові навчання з білорусами росіяни проводили у форматі використання території РБ як майданчика для накопичення військ і засобів ураження за наступним перекиданням повітряним шляхом до Калінінграда.

Наприклад, це стосувалося ракетних комплексів "Іскандер". З території Калінінграда вони, за задумом, мали б завдати удару по цілях у визначених країнах-членах НАТО. І або бути оперативно евакуйованими на територію РБ, або героїчно загинути за батьківщину.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Путінський джихад: як російський режим перетворився на міжнародних терористів

Цій же меті слугувало і нещодавнє перекидання до Калінінграда трьох всепогодних винищувачів-перехоплювачів МіГ-31 ВКС РФ – носіїв гіперзвукової ракети "Кинжал". Зрештою, їх теж довелося повернути на підконтрольні росіянам військові аеродроми Білорусі.

В політичному сенсі Путін намагався використати анексію Криму для дистанціювання Європи і США, а також провокування системної кризи в ЄС та НАТО.

 

Битва за південь України

Враховуючи контекст, неважко зрозуміти, що для путінського режиму питання Криму є стратегічно набагато важливішим, аніж, наприклад, статус чи "безпека" так званих Л/ДНР – проєктів, які завжди були спрямовані насамперед проти України, її безпеки та прозахідного політичного курсу.

Це був інструмент, яким Кремль намагався впливати на українське суспільство і українську владу з метою:

1) прив'язати Україну цим штучно створеним конфліктом до РФ;

2) зупинити процес зближення та майбутню інтеграцію України в західні економічні, політичні й безпекові структури, передусім до НАТО;

3) повернути собі контроль над внутрішньополітичною ситуацією в Україні за допомогою своїх маріонеток на Донбасі і в проросійській частину українського політикуму.

Однак цей сценарій так і не "вистрелив". Тому Кремлю довелося якось виправляти ситуацію, яка вийшла з-під контролю, почавши повномасштабні бойові дії проти України 24 лютого 2022 року.

Паралельно в РФ з'явилася нагода додатково забезпечити безпеку Криму, створивши контрольований сухопутний коридор до півострова. Ще ‒ не дати можливості Збройним силам України використовувати прилеглі до півострова регіони для підготовки до потенційної деокупації анексованої території.

Власне, тому варто очікувати, що зараз російська сторона віддаватиме набагато чіткіший пріоритет зміцненню своїх позицій саме на південному напрямку. Втрата контролю над окупованим Кримом загрожує перекреслити усі стратегічну "многоходовочку" Путіна, на якій він вибудував не лише свою поточну агресивну імперську стратегію, а й свою політичну кар'єру.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вибір Путіна: між ядерним шантажем і міжнародним тероризмом

Однак, попри те, що РФ триматиметься за Крим до останнього, той факт, що Кремль поставив себе у таку безпосередню односторонню залежність від контролю над цією територією, відкриває шлях до створення передумов до відносно безболісної деокупації півострова.

Правильно розуміючи стратегічну важливість Криму для РФ, Україні, паралельно з розвитком оперативно-тактичного успіху на південному напрямку, варто також зосередитися на тому, щоб нівелювати всі основні стратегічні переваги від кримської окупації для РФ.

Якщо ми зможемо гарантувати, що жоден російський військовий корабель не зможе безпечно вийти з Севастополя, жоден російський військовий літак не зможе цілим покинути повітряний простір Криму, жодна запущена росіянами з Криму ракета не досягне своєї цілі, Крим перетвориться для Кремля на "валізу без ручки", який важко нести, але трохи шкода викидати.

Це гарантовано відкриє двері до чергового "шага доброй воли" через Кримський міст. Який після проходження по ньому останнього російського окупанта в бік території РФ можна буде остаточно підірвати – разом з усіма мріями російського рейху про глобальне домінування у світі.

×