Заступник голови Служби безпеки України 61-річний генерал-лейтенант Олександр Скіпальський працює у спецслужбах понад 40 років. На початку 1990-х створював військову контррозвідку СБУ та головне управління розвідки Міністерства оборони. Три місяці тому очолив управління СБУ в Донецькій області.
До Києва приїхав на один день. Коли домовляємося про зустріч, генерал жодного разу не промовляє "Служба безпеки" чи "СБУ". Пропонує зустрітися "на Володимирській", у центральному управлінні спецслужби.
Півроку тому ви казали, що російські спецслужби контролюють наш парламент. Відтоді щось змінилося?
— Я вважаю, що так. У чомусь — на краще, а в чомусь — на гірше. Але й мій статус змінився. Коли говорив ті слова, я був віце-президентом Центру стратегічних досліджень і аналізу, а сьогодні — на дуже відповідальній посаді у Службі безпеки, — повільно говорить генерал. Після паузи додає: — Буду відвертим, але не говоритиму того, чого не можу.
Скіпальський каже, щоб позбутися впливу іноземних спецслужб, потрібно вкладати гроші у свої, виховувати патріотизм молодшого покоління. Коли мова заходить про інтереси чужих розвідок в Україні, зітхає:
— Ой, краще спитати, що їх не цікавить! Україна є державою з ядерним потенціалом. Ми відмовилися від ядерної зброї, але в нас — значна кількість ядерних реакторів. Україна поза увагою не залишається.
Чи можемо за бажання відновити ядерну зброю?
— Я б на таке запитання не відповідав. Адже відновлення суперечить узятим Україною на себе зобов"язанням. Як старша людина скажу вам, що в житті нічого немає неможливого. Після підриву літаками хмарочосів у Ню-Йорку, отруєння полонієм (екс-офіцера ФСБ Росії Володимира Литвиненка. — "ГПУ") — це перший випадок ядерного тероризму... Україна, маючи потужні реактори, може привернути увагу терористів. Якщо... — генерал довго мовчить, крутить пальцями окуляри. — Не дай Бог! Достатньо нам одного Чорнобиля. Уявляєте, скільки може виникнути Чорнобилів, якщо трапиться щось таке, чого не повинно статися?
Ми розмовляємо незадовго до голосування у Верховній Раді щодо кандидатури нового голови Служби безпеки України.
Чи справді в СБУ не люблять вихідців із Міністерства внутрішніх справ?
— Це неправда. Працівники міліції працюють із людьми, які стають на кримінальний шлях й опускаються в культурному рівні. Це непроста робота. Інша річ, що за часів незалежності так і не вдалося налагодити співпрацю правоохоронних органів до такого рівня взаємопідтримки, як це було за радянських часів. Але я хотів би акцентувати на тому, що ми втрачаємо навіть те, чого досягаємо. Тільки-тільки людина піднялася... От візьміть по тих же міністрах оборони чи головах служби. За радянських часів, наприклад, начальник головного розвідувального управління Росії генерал Івашутін був майже 25 років на посаді. Колишній директор ФБР Гувер — теж кілька десятків років. Тому що людина охоплює, володіє цим предметом, — Скіпальський широко розводить руки в сторони, наче хоче когось обійняти.
Уявіть собі, якби ми зберегли статус ядерної держави
Каже, що в Україні надто часто змінюють керівників спецслужб.
— Змінюватися повинні політичні керівники — міністри, президенти, а не автомашина. Вона повинна їхати. Ви подивіться на останні призначення в Службі безпеки. У нас є десятки генералів, колишніх заступників керівників служби і голів СБУ, які б іще могли довгі роки працювати. А ми чомусь обов"язково посилаємо людину, яка не має досвіду і ніколи не працювала у службі. Це непотрібні експерименти. А щодо "любові" між СБУ та МВС, то занадто просто сказати — любиш чи не любиш. Тут ідуть глибинні процеси, які зачіпають систему державного керівництва.
То якщо Віктора Короля не призначать головою, погано для СБУ не буде?
— Ну, я уникну відповіді... Виходячи із логіки моїх роздумів — нічого драматичного немає, і є достатньо людей у службі, які будуть непоганими керівниками. Але наша структура — законослухняна. Право подавати кандидатуру — у президента, а призначати — у Верховної Ради. І коли це відбудеться, служба це сприйме нормально.
Чи можете коротко схарактеризувати трьох українських президентів?
— Можу, бо всіх трьох особисто знав і спілкувався. Леонід Кравчук — достатньо толерантна, інтелігентна людина. Вихована, як і більшість нас, у старій радянській системі і не завжди рішучий у прийнятті самостійних рішень. Але мине ще 10–20 років і йому збудують пам"ятник. Леонід Кравчук увійде в історію, як той перший президент України, який після 800-річних змагань України стати незалежною оформив це юридично і фактично.
Леонід Кучма — більш прагматичний. Доступніший у розмові. Я радий, що доля подарувала мені період роботи з ним. І радий, що можу назвати його своїм добрим приятелем. Багато хто його не розуміє. Адже після другої інавгурації він заявив: ви побачите іншого Леоніда Кучму, ми робимо дрейф у Європу. Тоді на нього налетіли з усіх боків: зі сходу, із заходу, а головне — свої. З"явилися мельниченки, які під виглядом нападу на неправильні дії Кучми дискредитували український шлях до Європи. Якби тоді цього не відбулося, ми б уже були в НАТО і під колективною безпекою.
Що стосується Віктора Андрійовича — він мій головнокомандуючий. І буде некоректно, якщо я даватиму оцінку. Можу лише сказати: як генерал і солдат я поважаю свого головнокомандуючого.
Назвіть головну перемогу і поразку незалежної України.
— Україна успішно проявила себе у зовнішньополітичній сфері. Успішно проводила миротворчі операції — це теж добра реклама.
На переломному моменті ми непросто розпорядилися своєю ядерною зброєю. Що стосується стратегічної — опинилися під тиском США та Росії. Тут важко було прийняти інше рішення. А от у вивозі тактичної ядерної зброї, яка не передбачала загрози на міжконтинентальному рівні, — ми віддали її майже безкоштовно, не продумавши. Це була велика втрата. Уявіть собі, якби ми зберегли статус ядерної держави. А в нас усе для цього є.
Чому ви прийняли пропозицію очолити СБУ в Донецькій області?
— Я сподівався, що моє запрошення є переломним моментом у розумінні ролі й місця спецслужб. Друге — це те, що мені запропонували непростий регіон. І я подумав: якщо не я, то хто? Завжди декларував готовність до патріотизму. Не міг поступити інакше, бо мій вчинок суперечив би моїм словам. А ще ніколи не забуду, як 1991 року я виступав перед полками і дивізіями Радянської Армії... — починають дзвонити відразу два телефони — робочий і мобільний, але Скіпальський не бере слухавки і продовжує: — Стверджував, що ми йдемо в іншу армію, іншу країну. Та не відбулося так, як я хотів. І в мене є відчуття провини перед багатьма моїми колегами. Це не дозволяє скласти крила. Я ще вірю, й буду робити все, щоб реалізувати ті обіцянки, дані в 1990-х роках.
Ви зустрічалися з донецькими мільярдерами Ринатом Ахметовим і Сергієм Тарутою?
— Так. З Тарутою я й раніше був знайомий. А з Ахметовим познайомилися зовсім недавно. Це людина цілеспрямована і вольова, яка має стратегічне мислення. Такі люди мені подобаються — це сильні особистості.
У Донецьку Скіпальський знімає невелику квартиру недалеко від місцевого управління СБУ. Принаймні двічі на тиждень приїжджає до Києва у службових справах. Тоді бачиться з сім"єю.
1945, 12 березня — народився на хуторі Вишнів Любомльського району на Волині
1963 — закінчив технічне училище в Єнакієвому Донецької області
1975 — закінчив вищу школу КДБ СРСР. Служив на Курилах і Далекому Сході
1987 — заступник начальника військової контррозвідки 13-ї армії в Рівному
1991 — перший заступник головного управління контррозвідки СБУ та начальник управління військової контррозвідки
1992 — начальник головного управління розвідки Міністерства оборони
1994 — обраний народним депутатом
1997 — заступник голови СБУ
2004 — радник голови СБУ Ігоря Смєшка
2006 — заступник голови СБУ, начальник управління СБУ в Донецькій області
Одружений, має двох доньок
4 
35413
Коментарі