— Мы живем под круглосуточной охраной. Рядом с нами постоянно вооруженные люди. Мы практически ни с кем не общаемся, только по видеосвязи. Выезжаем куда-то крайне редко, — розповідає Ольга, дружина журналіста Аркадія Бабченка. Її інтерв'ю вийшло на ізраїльському сайті NEWSru.co.il 6 липня.
У травні українські спецслужби попередили вбивство Бабченка. СБУ інсценувала його загибель, щоб вийти на замовника. У результаті проведеної операції отримали список із 47 осіб, яких планували знищити російські спецслужби. У справі є двоє затриманих.
Напередодні цих подій Ольга з дочкою Катериною переїхали з Москви до Києва. Інформацію про це тримали в таємниці.
Крім Ольги, про інсценування убивства Аркадія знала їхня дочка і матері обох із подружжя. Також у курсі були працівник "швидкої" й моргу.
Друкуємо найцікавіші подробиці з інтерв'ю Ольги Бабченко.
— Каті 11,5 року. За день до спецоперації ми сказали їй, що тато — суперагент, який ловить злочинців і бандитів. Йому для цього доведеться знятися в кіно. Всі вважатимуть, що він помер, а насправді за кілька днів оживе.
Як дізналася про "замах"
— Ми з Катею були в Києві. Аркадій прийшов з роботи, була година 11-та вечора чи навіть пізніше. Відкрив холодильник, дістав пляшку шампанського і каже: "Пий". За 20 років спільного життя такого жодного разу не було, то я зрозуміла: щось сталося. Запитала його. Він каже: "Давай спочатку вип'ємо". Випили по півкелиха, і він мені все розказав. До нього приходили на роботу працівники СБУ і розповіли, що на нього готують замах. Вони пред'явили йому докази, й Аркадій їм повірив. Підстав не вірити Службі безпеки України в нього немає.
Мені стало страшно. У перший момент захотілося взяти всю сім'ю, зібрати речі в чемодан і втекти.
Аркадій сказав: треба зловити гадів. Бо вони готують замах не лише на його життя, але планують й інші вбивства.
Як відбувалося інсценування
— До кінця сценарій ясний не був. Зокрема, було незрозуміло, хто "знайде" Аркадія і викличе рятувальні служби.
Працівники СБУ інструктували нас. Мені пояснювали, що і як говорити, як поводитися, як дихати. Радили робити присідання, щоб був відповідний голос, коли я подзвоню в поліцію і "швидку". Голос повинен бути плутаний, дихання нерівне.
Весь цей час вони інструктували та гримували Аркадія. Налили крові — на спину, в рот, у ніс, учили падати.
Десь хвилин 30 чекали кілера. Аркадій лежав, ми базікали. Він просив мене його сфотографувати. Я відмовлялася. Нерви були на межі. Намагалися розрядити обстановку. Найбільше боялася забути нашу адресу, яку мала назвати службам порятунку. Адресу повторила разів, напевно, 200.
А коли зрозуміла, що вже час "Ч", о восьмій вечора пішла у ванну, включила воду, намочила рушник, налила води на килимок і на підлогу.
Потім відчинилися двері й на порозі з'явився Олексій Цимбалюк (учасник бойових дій на Донбасі. Йому замовили вбивство Бабченка. — ГПУ). Я висунула ніс із ванної — було страшно. Він сказав Аркадію: "Доброго здоров'ячка". Аркадій відповів: "І вам не хворіти". Постояв на порозі кілька секунд, покидав гільзи — і пішов. За декілька днів до операції футболку Аркадія відвезли на стрільбище й прострелили кількома кулями.
За 5 хвилин я викликала поліцію, а вже потім "швидку". Сказала, що почула звуки, подібні до пострілів. Чоловік лежить на підлозі, весь у крові.
Спершу приїхали поліцейські. Одразу запитали, чим Аркадій займається. Сказала, що журналіст із Росії, рік живе в Києві. Вони почали матюкатися: мовляв, "знову цей російський слід".
Як інформація потрапила у ЗМІ
— Коли "швидка" відвезла Аркадія, я одразу зателефонувала Айдеру Муждабаєву (російський журналіст. З 2015 року живе і працює в Києві. Першим повідомив у "Фейсбук" про смерть Бабченка. — ГПУ). Він нічого не знав. Думав, що Аркадій мертвий. Хвилин за 10 після мого дзвінка Айдеру зателефонували з російського Першого каналу. Так швидко вони дізналися.
Потім про смерть Аркадія повідомили всі засоби масової інформації. Люди почали дзвонити й писати мені. Говорили про те, що потрібно збирати для мене гроші. Просила їх почекати хоча б до завтра.
Про майбутнє
— Навряд чи справжнього замовника коли-небудь спіймають. Почуваємося в безпеці, доки тут. Коли ж доведеться покинути це місце… А це доведеться зробити, бо дитині потрібно в школу. Страшно. Мабуть, ходитимемо, озираючись. Думаю, це тепер на все життя.
4 
35413
Коментарі