— 100 років злетіли, як сон. Тепер думаю, як воно буде після ювілею, — каже Стефан БОЙЧУК із села Росохач Чортківської громади на Тернопільщині. 24 червня йому виповнилося 100 років.

Глиняна хата Стефана Бойчука стоїть під сосновим лісом. Усередину запрошує його син 74-річний Михайло Стефанович. З ним заходять онук Володимир, 51 рік, із дружиною 47-річною Іриною.

— Біля батька почуваюся ще дитиною, — говорить Михайло Бойчук. — Йому більше 80 років ніхто не дає. Я виглядаю старшим. У мене на голові менше волосся, ніж у нього.

Ювіляр зустрічає в інвалідному візку, ліва нога ампутована.

— Ногу йому відрізали у 96 років, — розповідає Михайло Стефанович. — Була гангрена на початкових стадіях, почорнів мізинець. Медики обстежили. Сказали, що лікування не поможе. Батько погодився, щоб ногу відрізали, бо боліла. Наркоз дали в спину. Усе бачив і чув. Тепер сам собі дає раду у візку. Має міцні руки. Сам піднімається, в туалет іде. Ще недавно на городі порався. Торік клепав сусідам сапи й коси. Зараз може подвір'я позамітати. Без діла сидіти не хоче.

— Відрізану ногу досі відчуваю, — каже Стефан Павлович. — Прокидаюся вночі, а вона болить. Особливо там, де пальці. Мацаю — а ноги немає.

Стефан Бойчук брав участь у Другій світовій війні. Був рядовим піхотинцем. Має медалі й ордени.

— Я був у Фінляндії, Чехії, Словаччині. Брав участь у боях за визволення України, Румунії, Угорщини. Сниться війна часто. Мене тримала донька, яка лишилася вдома. Коли мене забрали на фронт, Марії тільки пів рочку було. На війні два рідні брати загинули на моїх очах — Михайло й Василько. Ми разом служили. Їх не стало в один день. А я на фронті не отримав жодного поранення. Лежав хіба в госпіталі із запаленням легень, — розповідає Стефан Бойчук. — Коли повернувся додому, пішов у ліс працювати. Скільки був лісничим, нікого не карав, ні з ким не сварився. Кому міг, допомагав з роботами, дровами. Мене любили. На другі села їздив, організовував людей на посадки. Як із кимось сперечався, то зразу мирився. Ворогів не маю.

— То добре, що не маєте ворога, — каже Володимир Бойчук. — Бо вже всі ваші вороги вмерли.

— Щоранку батько готує гоголь-моголь, це його коронне блюдо, — розповідає Михайло Бойчук. — Два яйця, велика з чубком ложка цукру. З'їдає це і не снідає. Потім п'є чай з байдою хліба й маслом. Так щодня і вже роками. Баба йому завжди пекла хліб.

Стефан Павлович поховав дружину Павліну Захарівну два роки тому. Дожила до 87. У шлюбі були 48 років. Спільних дітей не мали. Трьох дітей Бойчукові народила перша дружина. Вона померла від раку 55-річною. Чоловік має п'ятеро внуків, дев'ять правнуків і семеро праправнуків. Дочку Ярославу поховав три роки тому.

— Бабка моя бойова була. І коня запряже, і їсти зварить, і спече. Любила гарно вдягнутися і поїхати до Чорткова скупитися. Нічого не шкодував їй. Любив з нею по весіллях ходити, на хрестини, до лісу брав. Слухала мене завжди. Але ревнувала страшно. Навіть до сусідок. А я все життя любив і поважав жінок. Навіть зараз заглядаюсь на молодиць.

— Дід з бабою жили добре. Завжди вночі за руки трималися, коли лягали спати. Як молодята, — каже Володимир Михайлович. — Коли бабка померла, дід спочатку думав, що вона заснула. Як зрозумів, що сталося, сильно плакав. Вона в останні роки хворіла. Забувалася, не впізнавала нас. Признавала лише діда. А в нього ясний розум. Хоча часом щось находить. Має страхи, щоб ніхто вночі не прийшов. Нечистої сили боїться. За цілий день надивиться телевізора, й тоді сниться йому всіляке.

Стефан Бойчук живе сам. Син Михайло приїжджає з Чорткова доглядати за ним.

— Більше немає кому: молодша сестра померла, старша — після операції. Дід переїжджати не хоче. Усе життя в лісі провів: і народився тут, і виріс, і далі живе.

×