Торік 45-річний Олег Брезденюк відмовився від російського громадянства і з родиною залишив Санкт-Петербург. Так вирішив після 18 лютого, коли на Майдані вбили його брата Валерія з міста Жмеринка на Вінниччині.
— На похороны брата приехал с женой Ольгой. Тогда она убедилась, что Майдан — это не бандеровцы, как нам рассказывало российское телевидение, — говорить Олег. — Задумалися, щоб переїхати в Україну.
Зібрав валізу з необхідним та поїхав з дружиною і двома синами у Жмеринку. Там народився й виріс. У Росії прожив 12 років. Працював наглядачем багажу в аеропорту. Жінка — економіст. У Жмеринці Олег має інтернет-клуб. Відкрили його з братом у 1990-х.
Запрошує до двокімнатки, що винаймає в центрі міста. У дверях зустрічає рудий кіт, обнюхує.
— Це Марс. Він трохи неадекватний, активіст. Лізе гратися постійно. Спокійно не сидить. Знайшов його на смітнику.
У квартирі Брезденюка майже немає меблів. Єдиний диван стоїть у кімнаті перед телевізором. Торік були дитячі іграшки і надувні матраци. Тепер з'явилося багато фото господаря з синами.
— Дітям тут подобалося. Старший 10-річний Саша ходив в українську школу. Звик до української мови. 8-річний Ілля відвідував дитсадок. Жінка за два тижні поїхала в Росію, щоб продати меблі з нашої комуналки, зібрати теплі речі для дітей. Більше в Україну не повернулася. Хлопці були зі мною. Родичі допомагали, їсти ходили в кафе, що має сестра на першому поверсі нашого будинку.
У травні теща запросила дітей на канікули. Вони поїхали — і з кінцями. Про своє рішення дружина сказала телефоном. Я не перечив, хоча мені важко. Її родичі були проти нашого переїзду в Україну, бо втратила б комуналку на 12 "квадратів". Та кімната настільки мала, що навіть ліжка дітям ніде було поставити. Здавали її в оренду, а самі жили в гуртожитку — винаймали дві кімнати. Якби ми ту комуналку продали, то могли б у Жмеринці купити двокімнатку. Після Майдану я не міг лишатися в Росії. У мене змінився світогляд.
Каже, у Жмеринці відчув себе людиною.
— У Пітері боявся навіть захворіти. Випав на тиждень з роботи — з боргами не розгребешся. Відвик, що там хтось може допомогти. Тут усі знайомі. Треба вирішити справи — дітей можна лишити на сестру, племінника. Навіть самих удома — на годину. У Росії так не можна, — розповідає. — Тут спокійніше. Перші місяці вчився просто жити, відчував на смак нове життя. Сидиш, п'єш каву, нікуди не поспішаєш. Мої російськомовні сини добре почали говорити українською. Діти хотіли тут лишитися. Але тесть із тещею вважають, що в нас — війна, що дітям тут небезпечно.
Протягом року зустрічався з багатьма активістами, які були на Майдані.
— Більшість згадували брата як хорошого чоловіка. Він рвався щось робити, організовувати, — додає. — Я ще так не можу, не відійшов від російської пропаганди, де роками вчився бути в тіні, мовчати про політику. Більшість чиновників сприяли, щоб я отримав український паспорт. Уперше задумався, щоб вивчити і говорити українською мовою.
Рудий кіт постійно зачіпає господаря, шкрябає руки й ноги. Олег виганяє його з кімнати, але той повертається.
— За синами дуже сумую. Спілкуємося по скайпу щовечора. Саша почав збирати монети. Просив прислати кілька ювілейних із героями Небесної сотні. Я оббігав усі банки, але не знайшов. А це батько привіз з Києва. То він радіє. Про те, що відбувається на Донбасі, не говоримо. Із жінкою обговорюємо лише побутові речі, коли треба переказати гроші, — каже Олег.
Порошенко став перед жінкою на коліна
Олександр Михайлович, батько Олега Брезденюка, їздив на зустріч із президентом. Його загиблому на Майдані сину Валерієві дали звання Героя України й орден.
— Президента чекали з одинадцятої ранку до другої дня. Але ніхто не скаржився. Всі розуміють, що в нього є важливіші справи, — розповідає. — Було дуже багато людей. Одна жінка на візку приїхала, не могла піднятися на сцену, то Порошенко підійшов до неї і став на коліна. Дякував усім нам за синів.
— Діду трохи пенсію підняли після того награждєнія. Небагато, але хоч щось, бо ж усе страшно подорожчало, — говорить Ольга Іллєнко, мачуха Олега.
З Києва привіз три ювілейні монети з героями Небесної сотні.
— Після Майдану люди змінилися. Почали більше гуртуватися, допомагати одне одному. На похорон Валєри прийшла вся Жмеринка. На роковини зібралося багато молоді. Люди останнє витягнуть, щоб помогти військовим на Донбасі. Ці зміни і мають відкрити нам нове життя, — каже Олександр Брезденюк.
2 
35413
Коментарі