На зупинці біля розважального комплексу "Ультрамарин" у Києві до маршрутки N3 заходить 30-річний араб Беня.
— Добрий день! — каже радісно йому водій. Дає квиток і цукерку. Беня усміхається і сідає на стілець.
— Водій супер, — ділиться враженням. — Їжджу постійно, кожного разу метелик і цукерки є. Такого я ще не бачив.
49-річний Олександр Остапенко працює водієм маршрутки N3 вісім років. На роботу одягає білу сорочку, чорні брюки, жилетку і метелик. На жилетці бейдж із прізвищем і фотографією. Пасажирам роздає цукерки.
— Бо мені приємно дивитися на себе, — пояснює Остапенко, чому він так одягається. — А цукерки даю, бо хочу віддячити людям, які зайшли у мій автобус. Вони ж мені платять гривню і дають заробити. За день маю 120–150 гривень.
Насуплений чоловік простягає Остапенку гроші. У руках пасажир тримає прозорий пакет із ліками.
— Тримайте цукерку і не хворійте, — усміхається йому водій.
— Дякую, і вам не хворіти, — трохи веселішає чоловік і береться смоктати льодяник.
На лисуватій голові Остапенка виступає піт, він втирається білою хустинкою. Каже, що так одягається вже чотири роки. Метелики у нього є чорні, червоні й білі. А недавно один із постійних пасажирів подарував малиновий.
— Я ще коли на "Газелі" працював, у салоні прикріпив дзеркало, щоб пасажири могли причепуритися, — пригадує Олександр Володимирович.
Над вікнами маршрутки — штучні квіти, а біля дзеркала заднього виду — годинник. Під ним висить термометр. Біля коробки передач — невелика паперова коробка з льодяниками "Капрі".
До автобуса заходить дівчина в сарафані.
Мені кажуть: двірник уже є, будеш покійником
— А что это? — незадоволено дивиться на цукерку, яку дає водій.
— Це для покращення настрою, — посміхається Олександр Володимирович.
Він пригадує, як у маршрутці знайшов чужий гаманець.
— Я в автобусі повісив оголошення: "Хто загубив гаманець, звертайтеся до водія з метеликом". Там було 400 гривень і жодних документів. Почали приходити жінки, але називали інші суми: 700, тисячу гривень. Потім напарник оголошення зірвав. Гаманець із грошима й досі в мене.
Маршрутку зупиняє бабуся. Остапенко встає із-за керма і допомагає їй занести до салону сумки. Бабуся дякує кілька разів.
Запитую в Олександра Володимировича про сім"ю.
— Дружина Женя зараз доглядає онука Іллю, — усміхається він. — Йому два з половиною роки. Донька Катерина працює на кондитерській фабриці, запаковує цукерки. А зятя я вигнав, бо він пив. Тепер є інший, але бачу, що і цей випиває, скоро вижену. Ми живемо разом на Печерську.
Торік Остапенко знявся у рекламі горілки "Неміров".
— Але я не п"ю. Я людина віруюча. Рекламу три дні знімали в Будапешті американські режисери. Один після зйомок мене поплескав по плечу і сказав: "Фантастически прекрасно", — хвалиться. — Може, він інших російських слів не знає, але мені було приємно. А два роки тому я знявся у фільмі "Спадок Шмідта". Мені приклеїли вуса, одягнули фартушок, чоботи, сказали: гратимеш двірника. Потім кажуть: двірник уже є, будеш покійником. То я грав убитого революціонера.
На кінцевій зупинці біля Палацу спорту стоїть кілька автобусів маршруту N3. Колеги Остапенка одягнені у футболки і шорти. Вони його недолюблюють і кличуть Бананом. Але не кажуть чому.
— Банан лише прикидається добреньким, — запевняє русявий водій. — А насправді він у нас час краде, на кінцевій зупинці стоїть довше за інших і плани ніколи не здає.
— От сьогодні стукаю йому у вікно, — перебиває жінка-диспетчер, — показую, що їдь уже. А він ніби не чує, буцімто поправляє градусник у машині. Тоді за вугол заїде, зупиняється і обілєчує пасажирів. А потім жене так, що люди поручні не відпускають.
1958, 24 лютого — Олександр Остапенко народився в Києві у сім"ї робітників
1977 — закінчив ПТУ N 5, вивчився на токаря
1977 — почав працювати водієм автобусу в автопарку N18
1984 — закінчив курси підводних плавців у морській школі у Києві
1985 — одружився із Євгенією, вона — електронщик
1986 — народилася донька Катерина
1992 — пішов працювати таксистом
із 1999-го — водій на маршруті N3
2004 — народився онук Ілля
8 
35413
Коментарі