38-рiчний Віталій Адаричев зварює корпуси автомобілів із дверцят холодильників. Він живе у робітничому районі міста Горлівка на Донеччині.

Біля одноповерхового будинку за синіми дерев"яними воротами стоїть білий лімузин-"мерседес". Він займає весь двір. Довкола розставлені холодильники, кілька наполовину зібраних машин.

— Ніде спеціально для цього не вчився, — говорить Віталій. Він у потертих джинсах, стоптаних черевиках і поношеній куртці. Закінчив гірниче ПТУ. Першу машину преробляв сім років. Узяв болгарку, відрізав кузов. Корпус подовжив, приварив дверцята з чотирьох холодильників "Донбас". У них сталь — 1,2 міліметра. Зараз такі не роблять.

Гладить крило автомобіля. Пальці — в тріщинах, на долонях мозолі та плями масла.

— Двигун поміняв на потужніший, на 5 літрів. Передні пружини додав із "рафіка", задні — із "запорожця". У мерсі був електронний інжектор, я його викинув. Зробив саморобний. Машина не має бути розумніша за господаря. Колеса поставив фірмові — від 600-го "мерса". Узяв за 700 баксів у Макіївці на розборцi.

Він ще говорити не умів, а вже іграшкові машинки переробляв

Запрошує у салон на сім місць. У ньому оббитий бежевим велюром диван, позаду ще один. На підлозі килим. Є стіл, бар і монітор. Зі стелі звисає дзеркальна куля, як на дискотеках.

— Машина в довжину більш як 6 метрів! По вулицях їду, як черв"ячок по нірках. Може розігнатися до 120 кілометрів на годину. Тягне сильно, як вантажівка. Доріг із ямами не боїться. Але бензину хаває багато, як два "жигулі".

Поряд із лімузином стоїть іржавий каркас автомобіля.

— Пацани пригнали "Форд Таунус" 1968 року. А я з нього роблю "Форд Мустанг". Колись драндулєтку "Волгу-24" переробив на спортивну тачку. Теж зварив із холодильників. У мене за будинком цілий склад дверцят "Донбаса". На брухті їх шукаю. А он моя мрія — ЗІМ-12 1958 року, — киває на розібрану машину. — Вирізав картинку з журналу. Дивився на неї, коли засинав і коли прокидався. Роблю з нього копію першого в світі американського гоночного автомобіля "хотрод". Колеса поставлю божевільні, малинового кольору.

Віталій неодружений, живе з батьками-пенсіонерами. У помешканні прибрано, меблі недорогі.

— Коли розпиляв "мерса", ми його так лаяли, — пригощає чаєм його мати Світлана Олександрівна. Синові ставить чашку з написом "Виталий". — А бабуся жаліла, казала: чого ти, внучок, сміття збираєш. Він ще говорити не умів, а вже іграшкові машинки переробляв.

Із сусідньої кімнати на милицях виходить батько Володимир Дмитрович. Рік тому його побили і пограбували.

— Хотів дитячий велосипед продати. Підійшов якийсь чоловік, попросив відвезти до нього. Тільки зайшли у безлюдну вулицю, як хтось іззаду металевою трубою по голові вдарив. Міліція досі шукає, — сідає на підлогу. Каже, так зручніше.

На коліна до Віталія залізають два хлопчики.

— Це 3-річний Владiк та Cтасiк, 8 років, сини брата Валери, — гладить їх. — У брата двоє дітей. А в мене буде дві нові класнi тачки.

Віталій 17 років працював на шахті ім. Леніна. Тепер заробляє ремонтом і тюнінгом автомобілів.

— На батьківській "копійці" їжджу в розвідку. А на "лімузінці" дєвочєк катаю, — говорить. — Вони люблять стоячи їздити, з люка виглядати.

×