48-річний письменник Леонід Кононович перекладає твори французьких філософів і працює на своєму городі в селі Гатне під Києвом. Там і мешкає. У столиці Кононович з"являється кілька разів на тиждень. Під час одного з таких візитів зустрічаємося в сквері в центрі міста.

— Перекладаю зараз Бодріяра, його працю "Божиста лівиця", — каже Леонід, знімаючи чорну сумку з плеча. — Це про французький лівий рух 1970–1980 років.

Сідає на лавку, закурює.

— Оце був на Майдані, — розповідає він. — Бачу, стоїть хлопець із плакатом: "Богуслав за Януковича". Ти шо, кажу, ти за кого?! Такі, як вони, наше село 1933-го винищили, — Кононович нервово потирає долоні. — Коли підскакують такі мордаті, видно, пахани їхні, — веде далі. — Починають мене пхати в груди: "Ану, пашол, казьол, отсуда". Я схопив одного за груди. А вони давай кричать: "Міліція! Нас бандіт убиває!" — Леонід усміхається. — Бандити, вони ж боягузи.

Розповідає, що з досади випив ще грамів 300 в підземному переході та з двома випадковими знайомими-західняками зібралися бити "біло-блакитних".

— Піднялися, а вони вже згорнулися й пішли Верховну Раду пікетувать, — мружиться.

За словами Кононовича, 1933-го вимерло три чверті його села:

— А в Баштечках, що неподалік, узагалі одна жінка лишилася. Мій дядько врятувався, бо дивом дійшов до Києва пішки. Потім його занесло аж у Росію, ще й став там замміністра.

Кононович докурює.

— Ще застав жінку в моїй Красилівці. Худа, обличчя довге, вся чорна. Її в селі прозивали Вовчиця. Розповідали, що в неї було троє дітей, і вона з чоловіком їх з"їла.

Тримаю двох котів. Колись було 12

Згадує, що в 1970-ті роки його виключили з Київського університету за "неблагонадійність". Працював на асфальтозаводі в Корчуватому. Двоє колег написали на нього заяву до КДБ.

— Приїхали, знайшли самвидав, повезли в Московський райвідділ КГБ. Кінчилося тим, що настала пора йти в армію. Прийшов на збірний пункт, а мене звідти знову забрали в КГБ. Там був начальник УКГБ по Києву та області, такий Український Віталій Федорович. І начальник райвідділу, — згадує письменник. — Кажуть: або садимо на 12 років, або давай підписку, що не будеш поширювати. Я написав — на час служби в армії не буду поширювати. А після служби хочу зустрітися з Чорноволом, Сверстюком та іншими й перевірити, чи справді ті факти відповідають дійсності. Сказали: ще раз попадешся, отримаєш від 10 до 15 років.

Службу в Радянській армії Леонід проходив у Московській області.

А французьку мову де вивчив?

— В армії вивчав за словником, на який натрапив у "Букіністі". Ще дореволюційний, — згадує він. — На титульній сторінці написано: "С высочайшего соизволения, с глубочайшим благоговением посвящается сей труд его императорскому величеству Николаю ІІ". Замполіт у мене його побачив.

Каже, за кілька днів словник зник із його шафки. А знайшовся в курилці, в діжці з водою. Замполіт порвав і викинув його туди.

— Але роздер не навпіл, а тільки по корінцю. А папір там добрячий, дореволюційний — не розмок. Я словника висушив на батареї, зшив. Потім скрізь носив із собою, за поясом або в речмішку.

Звідки береш теми для кримінальних романів?

— Ну, я не сидів у тюрмі. Однак усе життя працював на "неінтелігентній" роботі. Крутився часто в напівкримінальних середовищах.

У Франції вдалося побувати?

— 2006-го, в жовтні. Національний центр книги Франції запросив. Перекладав книгу Моріса Бланшо "Простір літератури". Жив під Парижем, у містечку Сарсель. Там Ватикан купив замок для наукового товариства імені Шевченка. Добре було, але холодно, — розказує Кононович. — Коли писав, загортався в кілька ковдр. Переважно грівся спиртними напоями.

Розповідає, що Париж і Франція загалом сподобалися. Не до душі лише, що місцеві не п"ють горілки, віддають перевагу сухому вину.

— Один наш, — усміхається, — бродив якось по Лувру. А там — фонтани, в яких плавають здоровенні коропи. Він рибину — під зябра і в пакет. Майже всіх виловив. Коли по плечу — поліція. Не повірили, що таке можна робити. Наш показав. Похитали здивовано головами, ще раз поплескали по плечу й пішли собі.

Кажуть, ти любиш на своєму городі поратися?

— Соток двадцять у мене. Посадив цибулю, картоплю, капусту. А часник, питаєш? — скептично дивиться Леонід. — Часник ще з осені. Не люблю сидіти в чотирьох стінах.

Чи тримаєш якусь живність?

— Тільки двох котів. Колись було штук 12. Це село під Києвом, іншої живності там ніхто не тримає. Їздять у столицю на роботу, там і скуповуються.

Про родину Кононович говорити відмовляється. Натомість розказує два анекдоти-бувальщини про дурних комуністів.

1958, 4 жовтня — Леонід Кононович народився в с. Красилівка Ставищанського району Київської області
1975 — закінчив школу; вступив на філфак Київського держуніверситету ім. Шевченка
1977 — виключили з університету
1978, серпень — затриманий КДБ; служив у Росії в Радянській армії
1980-ті — працював на Корчуватському асфальтово-бетонному заводі оператором реакторної установки
1988 — одружився з фізиком Маргаритою; придбав хатину в селі Гатне під Києвом
1991 — написав кримінальний роман "Я — зомбі", який за два роки опублікували в журналі "Сучасність"
2000 — "Я — зомбі" вийшов у видавництві "Зелений пес"
2002 — написав роман "Тема для медитації"; твір вийшов друком 2005-го і був висунутий на Шевченківську премію
2002 — побачив світ роман "Кайдани для олігарха"
Усього протягом 2000–2007 років вийшло 9 власних і 8 перекладних книг

×