16-річний дубенчанин Віктор Тимощук пролежав чотири тижні в реанімаційному відділенні Рівненської обласної лікарні. Кошти на лікування хлопця збирало ціле місто. Перед Великоднем юнак повернувся додому.
Двері оселі Тимощуків відчиняє старший син Олександр, 20 років.
— Вітя ще дуже слабкий, — каже. — Навіть у коридор виходити йому небезпечно — протяги, ще якусь інфекцію підхопить.
Батьків удома нема — 48-річна Марія та 51-річний Микола подалися у справах до міста. Віктор — блідий, худорлявий, права рука зігнута у лікті.
— Я й не думав, що таке може трапитися, — говорить, сідаючи на диван. — На брусах біля стадіону з хлопцями підтягувалися. У мене сильно рука заболіла, подумав, що потягнув. Розповів про це вдома, мама повела в поліклініку. Там подивилися, наклали гіпсову пов"язку. На третій день рука спухла, боліло нестерпно. Я пов"язку скинув — не міг більше терпіти. Ні вдень, ані вночі спати не міг. Таблетки не допомагали.
Віктора направили до обласної лікарні. Кілька днів не могли встановити діагноз. Нарешті батькам сказали, що у сина гнійний остеомієліт правої плечової кістки. Його стан погіршувався.
— У реанімації постійно під крапельницями лежав. Їсти не хотів, схуднув дуже, — продовжує Сашко. — Мама наша дні й ночі у коридорі відділення просиджувала. Вона посивіла за нас. Я ж тоді теж до лікарні потрапив — хулігани на вулиці побили. Спочатку в Дубні лікувався, потім перевели до обласної лікарні. Мама розривалася між нами — від моєї палати до братової бігала.
У реанімаційному відділенні Віктора прооперували, поставили дренажні трубки, аби з ран виходив гній. Та після операції хлопцеві не полегшало. Медики виявили у нього двостороннє запалення легенів, гній у нирці, зараження крові.
— Кров тричі переливали, — каже Віктор. — Дякую родині, знайомим — усі відгукнулися. 18 донорів мав.
Кров тричі переливали — від вісімнадцяти донорів
У кімнату заходить Марія Тимошук — саме повернулася з магазину. Вітається і відразу марлеву пов"язку на обличчя пов"язує. Каже, що нездужає трохи, а Вікторові зараз вкрай небезпечно хворіти.
— У нас усе на раз трапилося, — жінка сідає біля синів і втирає сльози. — У мене тато помер, Сашка хулігани побили, меншенький Володя — йому 13, з дитинства на інсуліні — пальця у школі зламав. І тут така біда з Вітею. Я не працюю, чоловік на групі по інвалідності. Де ми гроші ті взяли б, аби не люди?
Дубенчани зібрали для Тимощуків близько 50 тис. грн. Збір пожертв ініціював отець Богдан, настоятель Спасо-Преображенського храму, до якого ходить родина. Коштами допомогли влада міста, району, місцеві фірми, Червоний Хрест.
— Боюсь дуже когось не згадати, — каже Марія Тимощук. — Якби не Бог та не люди — страшно подумати, чим це закінчилося би. Щодня на лікування витрачали по 2,5 тисячі гривень. Я постійно у чорній хустині їздила до Рівного. То мене хто не зустріне, перепитує: "Що? Вітя помер?!". А я кажу: "Та ні! То я в жалобі за татом". А як сорок днів по ньому минуло, то змінила хустину на яснішу.
— Я коли в реанімації до тями прийшов, мені сон приснився: біля стадіону з друзями бігаю, — згадує Віктор. — Клас у нас дружний, однокласники із керівничкою Оксаною Римівною Пивоварчук приїздили до мене. А коли виписали, на третій день Пасхи з уроків втекли мене провідати.
— Він уже до школи йшов би, та ми його не пускаємо — слабкий дуже. Гляньте он, який худющий, — Сашко обережно торкається братового плеча.
Віктора виписали з лікарні перед Великоднем. Порадили розробляти руку, а через кілька тижнів навідатися на огляд.
— Я придумав собі таку вправу — мочалку в руці стискаю. У суботу міг лише два рази стиснути, а зараз — усі 20, — хвалиться хлопець.
Тимощуки кажуть, що пережили найщасливіший родинний Великдень.
— Вітя з нами до церкви не ходив, удома до четвертої ранку службу по телевізору дивився, — каже Сашко. — Його за день перед тим отець Богдан дома посповідав і причастив. Розговлялися вже всі разом.
2 
35413
Коментарі