Баба Мотя, як її називають сусіди, живе в селі Геронимівка, що поблизу Черкас. 17 листопада Мотроні Косецькій виповнилося 79 років. У чотирирічному віці вона пережила Голодомор.

Біля під"їзду 12-квартирного будинку Мотрона Андріївна голосно обговорює щось із сусідками.

— Зранку світла не було в усім домі, —  пояснює жінка, поки підіймаємося східцями до її квартири на 2-й поверх. — Скільки на віку пережила, а зараз нікому не треба. Куди не звонимо, ніхто не реагірує.

У трикімнатній квартирі багато килимів. Живе баба Мотя сама. На рік молодший чоловік Михайло Косецький помер чотири роки тому. Дві доньки й син живуть окремо. 55-річна Ніна та 54-річна Люба — у Кременчуці, Михайло, 51 рік, — у Геронимівці.

Мотрона була найстаршою з шести дітей у сім"ї Андрія Маркіяновича і Ганни Семенівни Захарченків. Жили в селі Самовиця — нині Ленінське Драбівського району.

— Мені чотири годи було, як голодовка почалася. Мати десь візьме жменю проса, натовче. А я під стіл залазила й лусочки збирала. Собі в рот клала і братика Феодосія кормила, щоб не подохнуть. Йому год усього був, — витирає очі.

Мотрона Андріївна каже, що її батька розкуркулили.

— У 31-му заганяли в колгосп. Батько не хтів. У нього були воли, коні. Вони прийшли, не знаю, комуністи чи хто, все забрали. Навіть скло з образів. Полотно мати ткала, і його забрали всеньке. Вона кричала: "Оставте ж хоч дітей одягти".

Жінка згадує, що зиму ледве пережили.

— Весною на бур"янах вижили. Калачики їли. Очерет із води вилазив — спичаки називали його. Вода ше з льодом, а ми ліземо в ту воду й дістаєм. Хто швидше, щоб ніхто не вирвав. Сама їла й батькам додому несла.

Розповідає, що й потім жили бідно. У сім"ї народилося ще двоє дітей: 1936 року — Катерина, 1939-го — Петро.

— Я в школу у вісім год пішла, бо не було в шо взутися, — дістає великий фотоальбом із шафи. На пожовклому знімку — діти з  учителькою, половина — босі.

Каже, як почалася Вітчизняна війна, німці спалили село. Люди жили в землянках.

Під конвоєм вели, з ружжами

— Закопували з матір"ю зерно під піччю в хаті. А воно тоді так прокоптіло, що їсти не можна.

12-річну Мотрону хотіли забрати до Німеччини. Врятував батьків знайомий. Він проводив медогляд.

— Виписав мені бомажку, що больна на голову. Але через місяць облава була, і нас із двоюрідною сестрою Полею на печі найшли. Наш сільський видав. Каже: "Осьо дівулі лежать". Під конвоєм вели, з ружжами. Я в туалет попросилася — та як побіжу через поле! — хапається за серце. — А сестру мою забрали. Після війни вона вернулася. Плавочки мені подарила. До війни всі люди без білля ходили.

Каже, після війни в колгоспі годували погано. Давали на день 200 грамів хліба. Кожен хотів отримати окраєць, бо він не такий глевкий.

— Із братом гнилу картоплю на полі збирали й оладки пекли, — згадує жінка. — Зараз дочки кажуть: "Мамо, повикидайте те лахмоття, що в шафі". А як я викину? Як згадаю, що нуждалася...

1949-го жінка поїхала на роботу на Донбас. Ремонтувала залізницю в Макіївці.

— Ми рельси тягали, шпали. А був один мужчина — костилі молотком забивав, і не так. Я хватаю той молоток і сама давай забивать. Майстер побачив і перевів мене костильщицею. Стали сміятися: "Захарченко, що це ти мужиків підтоптала?".

Через рік поїхала в Красний Луч Луганської області. Робила вагонщицею у шахті.

— На гроші, що зароблю, купляю полотно й одсилаю додому. Щоб було в що братів і сестер одягти. Їла тільки тульку й воду пила. Але така пампушка була, — показує фотографію, де сидить із дівчатами. — Коси на бомагу крутила, не різала.

Із чоловіком познайомилася на Луганщині.

— Він моїм брігадіром був. Я йому "дядьку" казала. Якось у клубі говорить: "Я сьогодні до вагонщиці піду". Еге, думаю, дідька підеш. У нас общежитіє 150 жінок, і чоловіків не пускають. Сховалася за общежитієм. Дивлюся, його пустили! Прихожу, а він спить на кроваті. Я в сльози. Пішла в "красний уголок" спати. Кавалєр — на кроваті, а дівка — в "красному уголку".

Через рік подали паспорти на розпис. Жінка каже, не хотіла спершу, бо Михайло любив випити. Але був роботящим. 1952-го, коли народилася донька Ніна, переїхали на Хмельниччину до його батьків. Сім років жили в маленькій хаті під солом"яною стріхою.

— Така хата була, як у Шевченка, ось покажу, — довго гортає альбом. — Мабуть, не в цьому. У мене 20 альбомів. Дуже люблю передивлятися.

Показує весільні знімки онучок — 29-річної Юлії та Оксани, 27 років.

— Ми з чоловіком золоте весілля отпразнували, — показує себе в фаті зі штори. — Оділи бабі гардіну на голову. Такої свадьби не було, то діти золоту устроїли.

Розповідає, як вийшла на пенсію, почала вишивати. Але через глаукому погіршився зір.

— Тепер у карти граю і в доміно з мужиками у дворі. Чоловік покійний навчив. Бува, наваримо мундірки й сидимо до п"ятої ранку.

1928, 17 листопада — Мотрона Захарченко народилася в с. Самовиця Драбівського району тоді Київської області
1949 — переїхала до Макіївки на Донеччині
1951 — у м. Красний Луч Луганської області познайомилася з Михайлом Косецьким, розписалися
1952 — народилася донька Ніна; переїхали в с. Бережана Чемеровецького р-ну на Хмельниччині
1953 — народилася донька Люба, за три роки — син Михайло
1975 — переїхали в с. Геронимівку Черкаського р-ну
1981 — їздила по путівці на екскурсію 12-ма містами-героями Радянського Союзу
1983 — вийшла на пенсію
2001 — відсвяткувала з чоловіком золоте весілля
2003 — чоловік помер

×