Василь Садовніков повільно росте

 

Син 52-річної Алли Садовнікової Василь повільно росте. Зараз хлопцеві 17 років, а зріст у нього лише 132 сантиметри.

Мати вважає, що син став інвалідом через невдало прийняті в неї пологи. Бесідуємо на Оболоні в Києві, біля магазину "Велика кишеня". Василь сідає поруч із матір"ю в парку на лаві. Короткі ноги хлопця не дістають до землі.

— Нужно было делать кесарево сечение, — каже Алла. — А лікарі якраз пішли обідати, залишили мене на практиканток. Дитину витягували за ручки, за голову. Хлопчик був увесь покороблений, дістав крововилив у мозок. Ще й кісту мав у голові. Лікарі думали, що помре. Зайшла медсестра, літня жінка. "Він у вас виживе, — сказала. — Я бачила багато дітей, цей житиме".

Алла всміхається до сина. Він ховає голову в комір куртки. Жінка розповідає, що в дитинстві 10 років жила з батьками неподалік полігону в Семипалатинську.

— Мабуть, отримала тоді дозу радіації. Мій покійний батько, Василь Лазарович, був підполковником.

Скаржиться, що держава Василеві мало допомагає.

— Карликам дають самототропін, і вони підростають. А йому такі ліки не допомагають. Їздили до Москви, ходили на консультацію до професора Жуковського. Він каже: "Ви тут іноземці. Якби були з глухого села, пожаліли б вас. А ви ж із Києва".

Хлопець говорить, що мріє вирости. Готується здобувати професію економіста в університеті "Україна". Розмовляє українською.

— Зараз ходжу на підготовчі курси при університеті. Удома маю комп"ютер. Його мені на 14 років подарував дядя Валера. Граю в ігри, але стрілялки не люблю.

Василь закінчує 11 клас. Учиться "на 10 балів". Його віддали до звичайної школи, біля дому.

На воротах не стаю, бо ще м"ячем зіб"ють

— Приходимо 31 серпня у перший клас, а Василя в списках немає, — згадує зі сльозами Алла Василівна, втирається носовичком. — Усіх повели в класи, а він зі мною сидить в актовому залі. Підійшла вчителька, взяла його і повела до класу, без списку. Завуч була невдоволена. Думала, що дитина не зможе вчитися. Вивела з класу, каже: "Назви свою адресу, номер телефону". Він усе сказав правильно. Через півроку ту жінку звільнили.

— Я був маленький, наче трирічна дитина, — усміхається Василь.

— Я обійшла всі ательє, — пригадує мати. — Ніхто не хотів шити манюню форму для Василька. Купила зеленої тканини і сама пошила. Уже в третьому класі один закрійник змайстрував йому костюмчик. Тепер клопіт із випускним, знову ніхто не береться шити.

Питаю хлопця, чи не ображають його однокласники.

— За десять років до мене звикли, — хитає він ногами. — Із першого класу товаришую з однокласницею Дашею. До церкви ходимо разом. Коли треба, друг Андрій допомагає.

— Дістати щось для сина високо, — пояснює мати. — Коли Василько в школі знепритомнів, десятикласники на руках несли його до медпункту.

Хлопець каже, що любить грати з друзями в футбол у дворі.

— Але на воротах не стаю, бо ще м"ячем зіб"ють.

Алла обнімає Василя, той тулиться до неї.

— Удома сам миє посуд, у кімнаті прибирає, пилососить, — хвалить його. — Ну, правда, стільчик підставляє. До вимикачів уже сам дістає. Із батьком, Сергієм Васильовичем, електрику ремонтує. Сергій працює інженером у телецентрі на Мельникова.

Розповідає: коли народився син, чоловік не знав, що робити.

— Адже ми були здорові люди. І з донькою Мариною я не зверталася до лікарів. Зараз їй 33 роки, викладає в Інституті фізкультури. І внуки здорові: Олі — сім років, а Юрі — шість.

1989, 27 листопада — Василь Садовніков народився у Києві в сім"ї інженера й бухгалтерки
1996 — пішов до загальноосвітньої школи N219; почав грати з однокласниками у футбол
2003 — уперше побував у церкві; без стільця дістав до вимикача
2007 — вступив на підготовчі курси при університеті "Україна"

×