"Мусить бути інтерес до життя, — посміхається 85-річний Василь Мунтян, знімаючи дублянку в фойє академії праці й соціальних відносин. Праву руку засовує в кишеню піджака. — Через що я й зберігся. Плюс не курю. На фронті курив, але кинув. У сауну ходжу, буває. Віничком попаришся, згадаєш свої роки..."
Професор Василь Мунтян 10-річним хлопцем пережив Голодомор. Брат Яків, за словами Василя Лук"яновича, одружився ще до колективізації. Зажадав частину господарства, більшу, ніж йому належало. Батько відмовив. Яків жив на іншому кутку села, а взимку 1932-го з"явився на батьківському дворищі.
— Каже, завтра вас будуть розкуркулювати. З середняків вас записали в куркулі. Якісь цінні речі, продукти якщо є — вночі перенесіть до мене. Коли бригада пройде і розкуркулить, я все поверну.
На ранок до двору під"їхала бригада КНС — комітету незаможних селян. Був серед них і Яків, теж член комнезаму. На три підводи повантажили збіжжя.
— Уже хотіли від"їжджати, — згадує Василь Лук"янович. — А Яків каже: чекайте. Ще на городі є під снігом яма з буряками. Показав, і "каганці" — так ще звали комнезамівців — забрали цілу безтарку буряків. Останнє, що в нас було.
Через тиждень у райвиконкомі, розповідає Мунтян, батька викреслили зі списку "куркулів", визнавши розкуркулення незаконним. Але нічого з пограбованого держава не повернула. Ще гірше повівся Яків.
— Батько пішов до нього за збіжжям, — провадить далі. — Він каже: я у вас нічого не брав. А як будете на мене брехати, зроблю так, що вас ще раз розкуркулять. Уже з виселенням у Сибір.
Після Голодомору Яків зник із села. В окупацію, 1943-го, коли всі брати були на фронті, з"явився. За переказами, приходив на похорон батька. Потім знову зник. Уже по війні стало відомо, що живе в Карелії.
— А вижила наша родина тому, що батько з колгоспу пішов у радгосп, — продовжує Василь Лук"янович. — "Радстрой" звався. Там йому, як робочому, давали 200 грамів пайка. Туди ж узяв двох синів і двох дочок.
Він більше півроку на одному місціне працював
Пригадує, як цілі вимерлі сім"ї лежали в дворах, по хатах:
— Один тільки був, Федір Жовтяк, не повний розуму. Іде й усміхається: "Я сьогодні баранчика з"їв". "А якого?" "А отого, що гав-гав!"
На початку 1942-го, вже під час війни, Василь Мунтян потрапив на Акмонайські позиції під Керчю.
— Летить юнкерс низько, — згадує. — Бачиш, як одкриваються люки, звідти вивалюються бомби і з таким виттям униз.., — робить жест лівою рукою. Права весь час залишається в кишені. — Мимоволі стискаєшся в пружину. Або скидали бочки з-під бензину чи керосину. Коли вона летить, свистить гірше бомби.
На Акмонайських позиціях отримав поранення.
— Три пальці мені одірвало. Закрили їх рушником вафельним і все. Цілу ніч лежав біля медпункту, а вранці кілометрів 20 ішов весь день до медсанбату. Хірург каже: "Ну, етому парню уже нємного осталось. Давайтє на стол". На столі відчув, що наче тупе дерево заганяють під нігті. І все.
Чоловікові ампутували кисть правої руки.
— Ніч переспав, а вранці кажуть, давай, звільняй місце іншим. Дуй на Керч в госпіталь. А до Керчі 60 км, — уточнює. — Забрався на станції в вагон, між поранених коней з кавалерійського корпусу. Так і доїхав.
По війні в Чернівцях Василь Мунтян одружився з Емілією Марківною, теж юристом. Виростили двох синів, мають онуків та правнуків.
— Те, що не дожили у війну, намагався наверстати у мирний час, — усміхається. — Я ходив на Памір, обійшов Кавказ. Був на Соловках.
— До брата в Карелію не заїжджали? — питаю.
— Ні, — сміється Василь Лук"янович. — Але в 1960-х, я тоді робив в Інституті держави і права, йду якось вранці на роботу. Бачу: знайоме обличчя. "Яків?". Він до мене: "О, братухо! Вася! Був у нашій Іванівці, їду назад у Карелію. В дорозі мене обікрали, прийшов, щоб ти дав грошей на дорогу".
— Дали?
— Дав, — усміхається. — А він згодом пішов на пенсію й переїхав на Криворіжжя. Пише мені: "Дорогий братухо! Я дуже маленьку пенсію одержую, допоможи". І братові в Компаніївку написав. Той йому гречки вислав. А він каже: ні — грошей пришли.
Василь Лук"янович намагався допомогти збільшити Якову пенсію. Але облишив цю ідею. За документами виходило, що той більше півроку на одному місці не працював.
— Яків у нас як Каїн, — зітхає. — Я йому написав: був ти підлим все життя і отак і підеш собакою. А донька його в Кіровограді живе. Бідачка. Я їй інколи допомагаю матеріально.
1922, 22 лютого — Василь Мунтян народився в с. Іванівка Бобринецького р-ну Кіровоградської (тоді Одеська) обл.
1941, червень — курсант Київського військового училища зв"язку
1942, березень — поранений під Керчю
1944 — вступив до Одеського університету на філологічний факультет
1945 — перейшов до Одеської юридичної школи
1947–1954 — одружився з Емілією, працював суддею на Буковині; закінчив аспірантуру КДУ, юридичний факультет
1948 — народився син Сашко; за рік — Валерій
1960 — викладає в Інституті держави й права, за два роки — в Київському держуніверситеті
1975 — захистив докторську дисертацію
1987 — вийшов на пенсію
2 
35413
Коментарі