"Вибачте, що змусив чекати", — каже 82-річний генерал-майор Валентин Анастасієв, запрошуючи до кабінету.
Звідти виходить відвідувач. Валентин Олексійович працює першим заступником голови Ради організації ветеранів України.
— На фронт я потрапив вісімнадцятилітнім, — сідаючи за стіл, каже по-російськи. На одній руці в нього — годинник, на другій — браслет із жовтого металу. — І зразу на Прохорівське поле. Нас зі ста п"яти новобранців через день залишилася половина. А за тиждень зостався практично лише я.
У боях на Букринському плацдармі, біля села Гребені, Валентин Анастасієв був поранений. 24 червня 1945-го брав участь в параді Перемоги на Красній площі в Москві.
— Тільки в нашій роті було чотири герої Радянського Союзу. Ішли ми "коробкою". Жукова й Рокоссовського бачив дуже добре — на конях, з шаблями, — згадує.
1955-го в званні капітана його направили в розпорядження Ради міністрів СРСР.
— Наше міністерство займалося виготовленням ядерних бомб. 32 роки я складав ядерні заряди.
Служив Валентин Анастасієв в Арзамасі-16, у Феодосії, на Уралі, в Івано-Франківську. 1956-го керував доставкою двох ядерних бомб з аеродрому Багерове під Керчю на Семипалатинський полігон у Казахстані.
Невже ми вас не забезпечимо жінками?
— Везли ці бомби, так звані "тетянки", на двох літаках ТУ-4. Вони були зібрані не повністю. Тому, навіть якби впали, не вибухнули б. У повітрі, — додає генерал, — нас супроводжували винищувачі, щоб не звернули з маршруту.
Дістає з чорної папки круглу пластмасову ручку.
— Ось, — показує. — З її допомогою я в Семипалатинську встановлював висоту спрацьовування — 340 метрів. Коли літак до неї знижувався, бомба падала. Льотчики потім казали — маленька, але злюща!
У вересні 1962-го Валентина Анастасієва задіяли в операції "Анадир".
— Сказали: їдеш на випробування у Північний Льодовитий океан. Із собою береш шість "виробів", тобто ядерних бомб. Ешелоном прибули до станції Ваїнга, під Мурманськом. Усі документи забрали. Завантажили на арктичне експедиційне судно "Индигирка".
Я сунувся в трюм, а там до біса інших "виробів". Не одна сотня. Одразу зрозумів, що це — не випробування. Та й літнє цивільне обмундирування видали — черевики, брюки, китайські сорочки. Через Кубу між СРСР і США якраз виникла Карибська криза, — згадує Валентин Олексійович.
До кабінету зазирає хлопець.
— Іди, обідай, — дозволяє йому Анастасієв. — На Кубі ми розвантажилися. Бомби розташували на дачі колишнього диктатора Батісти, в цегляному сараї. Це біля міста Маріель, кілометрів 70 на захід від Гавани. Практично на березі моря.
Усім керував комендант, майор Міщенко. Кухня була спільна. Кубинці залюбки їли нашу кашу.
З місцевим керівництвом мали контакти?
— У пошуках аеродромів, де можна розмістити бомби, облетів усю Кубу. Але Фіделя не бачив. А Че Ґевара тоді був десь поза Кубою.
Про перебування Анастасієва на Острові Свободи родина й не підозрювала.
— Мікоян до нас прилітав. І запропонував усім написати листи. Мішок листів у його літак кинули. Я не вказав дружині, де я. Але вона й так зрозуміла.
Особисту зброю мали?
— Уже на Кубі випросив пістолет. Носив у кишені в носовичку, бо ходив у цивільному.
Як жили без документів?
— Я там мав повну свободу. Жив переважно в Гавані, в окремому котеджі. По моїй фізіономії видно, що я — "компаньєро русо". А в той час компаньєро скаже розстріляти — і розстріляють.
На кубинок звертали увагу?
— Ніколи було, — віджартовується Валентин Олексійович. — Хоча мулатки дуже красиві. І простота стосунків неймовірна. Скажи хлопчакові: ось 5 песо, приведи якусь. Приведе будь-яку.
Анастасієв згадує епізод.
— Для наших на кораблі "Марія Ульянова" прибув персонал великого шпиталю. Більшість — жінки. Донесли Фіделеві. Він викликає нашого посла Алексєєва: "Ну що ж ви нас у незручне становище ставите? Невже ми вас не забезпечимо жінками?".
Клімат як переносили?
— Важко, — зітхає Анастасієв. — У тіні до 45 градусів. Носові хустинки зав"язували на голові вузлами по боках. Серед кубинців це вважалося непристойним.
Нагородили вас?
— Орденом Червоної Зірки. Ось, я тут є, — Валентин Олексійович показує книгу "У края ядерной черты". — Рідкісна книга.
Могло дійти до військового протистояння?
— Та ні, навряд. Авіація наша ще підготовлена не була. Але ракети оперативного призначення з радіусом дії 2000 км були готові процентів на 40. Цього було досить, щоб від Америки нічого не залишилося.
1925, 22 лютого — Валентин Анастасієв народився в місті Вязники Владимирської області Росії
1940 — вступив до текстильного технікуму
1943, 12 липня — потрапив на фронт; 8 жовтня — поранений на Букринському плацдармі
1945, 24 червня — учасник параду Перемоги на Красній площі в Москві
1949 — вступив до Московської військової інженерної академії
1952 — одружився з Лідією Миколаївною
1953 — народився син Ігор, нині пенсіонер збройних сил РФ
1956 — доставив дві атомні бомби для випробування на полігон в Семипалатинськ, Казахстан
1960 — народився син Вадим, працює у Японії у посольстві РФ
1962 — відрядження на Кубу
1963 — нагороджений орденом Червоної Зірки
1987 — звільнився у запас, переїхав до Києва
2001 — перший заступник голови ради Організації ветеранів України
8 
35413
Коментарі