В Україні з"явився перший чорношкірий водій тролейбуса

 

Зупинка "Друга міська лікарня" на маршруті тролейбуса N9 у Вінниці звучить незвично — "Больніца второй". Тут водієм працює 41-річний Алан-Еме Хатунгіман — родом із Бурунді, що в Центральній Африці. Він єдиний темношкірий водій у місті.

— Ой, это я украинский с русским спутал, — ніяковіє чоловік за кермом. — Я уже вторую неделю здесь работаю.

Алан вважає себе українцем. Державну мову добре розуміє, але спілкується російською.

— Так викладали в університеті, — пояснює.

Розмовляє також французькою і англійською. А от рідні мови — кіругінді та суахілі — забуває через брак спілкування.

Алан приїхав в Україну 1989 року — вступив до Вінницького технічного національного університету на енергетичний факультет. Професія інженера-електрика вважалася престижною в його країні. До 1993 року Алан щоліта провідував рідних.

Зустрічаємося з ним у диспетчерському пункті, куди водії та кондуктори приходять на перезмінку. Алан запевняє, що задоволений новою роботою.

— Де я раніше тільки не робив: і на будівництві, і електриком, і на заправці. Але цією зимою подумав, що більше холоду не витримаю, — розповідає. — Прийшов до центру зайнятості й попросив, аби мені знайшли роботу в теплі. І мені запропонували вивчитися водити тролейбус. Два місяці стажування — і ось уже другий тиждень працюю водієм.

Алан віддає за кімнату 400 гривень — більше половини з того, що заробляє

Повернутися додому після навчання Алан не зміг, бо в країні почалася громадянська війна.

— Мого батька вбили, а мати невдовзі померла від хвороби. Залишилась тільки 32-річна сестра Жанін з чоловіком та дітьми, — розповідає бурундієць.

Алан знімає у Вінниці кімнату. Віддає за неї 400 грн — більше половини з того, що заробляє.

— Колись стипендії мені вистачало і на прожиття, і до рідних в Африку поїхати з подарунками. А як з університету випустили, то ні житла, ні роботи. Та ще й документів немає. Міліція постійно набридала: "Їдь у своє Бурунді воювати".

У диспетчерську заходять кілька водіїв та кондукторок. Підходять послухати Алана. Диспетчер Лариса запитує, коли в нього день народження.

— У нас кажуть: народився, коли були сильні дощі, — відповідає чоловік.

Потім уточнює: 12 липня 1965 року.

Каже, що батько був юристом, а мати вчителькою.

— На батьківщині я вперше почав зустрічатися з дівчиною. Її, як і сестру, звали Жанін. Мені було 23, і я боявся знайомитися — як її батьки на це подивляться. Коли поїхав вчитися у Вінницю, ми переписувалися. Але наші друзі пожартували з нею, що я нібито знайшов тут біленьку. Я відписав їй, що вона вільна чинити, як їй підказує серце. Зараз Жанін в Америці, одружилася, має дітей. Інколи пише мені, запрошує в гості.

Жінки за спиною Алана співчутливо хитають головами.

— Уперше по-справжньому я закохався в Україні, — продовжує він. — Шкода, що ми розійшлися. Тетяна живе у Вінниці, працює вчителькою. Інколи передає вітання через друзів.

Кондукторка вручає Аланові апельсин — вітає із 23 лютого. І нагадує, що їм незабаром у рейс.

— Це не означає, що я тільки апельсини їм, — Алан ховає фрукт у рюкзак. — Я вмію навіть борщ варити. Спочатку дивувався, як можна сало їсти або часник, а тепер подобається!

Починає крутити срібну каблучку на пальці лівої руки.

— Я одружений, — дивиться хитрими очима. — Моя дружина завжди поруч, але ви її ніколи не побачите. Так казав один професор на моїй батьківщині. Краща дружина — це мудрість. І я одружений з мудрістю. Взагалі ж офіційно ні з ким не розписаний, і дітей не маю. А каблучка — церковна, це — розарій.

Алан вважає, що українцям заважає традиція, коли молода сім"я живе з батьками.

— Негаразди від того, що старші втручаються у життя молодих. В Африці діти, як тільки підростають, починають жити самостійно. Тому і розлучень там менше.

×