Фото: Олег ПЕТРАСЮК

Буднього дня дорогами села Симонів Гощанського району на Рівненщині їздять велосипеди й комбайни. На городах працюють старші люди, коло хат бігають діти. Жнива.

— Молодь переважно виїжджає. Останнім часом, правда, місцеві агропідприємства створюють робочі місця, то почали лишатися. У школі 160 учнів. Коли я вчилася — було на сотню більше. Але позитивна тенденція є. Цьогоріч мали 28 першокласників, — каже вчитель української мови 57-річна Олена Антонюк.

Від початку року в Симонові народилися шестеро немовлят.

25-річна Тамара Жовнір зустрічає на подвір'ї власного будинку. Чоловік із братом молотять у полі. Жінка з чотирма дітьми наглядає ще за двома племінницями-близнючками.

— У селі треба важко працювати. Та нас тут усе влаштовує. Є вода, газ. Збираємося розбудовуватися. Маємо корову, п'ятеро свиней. Обробляємо 8 гектарів. Цього року зернові посіяли на 5. Майже 2 гектари картоплі. Морква, буряки. Овочі на Київ возимо. А як викручуватися? — каже Тамара.

Є простора літня кухня, ванна. У хаті — чотири великі кімнати. У кожній на стіні по кілька ікон у рушниках. На поличці в чорній рамці фотографія хлопця у військовій формі.

— Рідний брат, — Тамара бере фото. — Півтора року тому загинув в АТО. Ще до війни 18-річним пішов до армії на контракт. Перебув усе — Іловайський котел, Дебальцеве, Донецький аеропорт, Савур-Могилу. А загинув від мінометного обстрілу.

У полі молотять озимий ріпак. За обсягами його вирощування Україна посідає друге місце в світі після Канади. Вологим молотити не можна, тому робочий день розпочинають о 9:00, закінчують, як упаде роса.

До пшениці можна ставати раніше і працювати всю ніч. Обабіч — кілька машин. Двоє трактористів працюють по черзі — аби не простоювала техніка. Але зараз вони обидва без діла. До Симонова приїхав односелець і голова Аграрної партії Віталій Скоцик. Люди знають — сяде за комбайна й молотитиме до заходу сонця.

— На цих полях я виріс. Із четвертого класу працював на колгоспній стайні. В дитинстві допомагав людям орати чи сіяти, але за зроблене грошима не брав. Коли достигали яблука, черешні, абрикоси, приходив по "платню", — сміється 44-річний Віталій Скоцик. — З п'ятого класу по селу збирав продукцію для молочарні. Зараз 80 корів, а тоді було 500.

Тутешня річка розходиться на два рукави. Посередині залишаються 120 гектарів лугу. Моста не було. Батько зробив човна, і я возив косарів між двома берегами. Ставив консервну банку. Кидали по 5—10 копійок. Найбільше давали з сусіднього заможного села Бочаниці — по 50 копійок. У хороші дні напрацьовував 25 рублів. На ці гроші збирався до школи.

Ріпак — це перші гроші для аграріїв у новому сезоні.

— На ріпак покладаємо багато надій. Для посівної брали кредити. Цьогоріч — під 26 відсотків річних. А деякі банки пропонували під 60, — розказує 44-річний Віталій Друзюк.

Він народився і живе у Симонові. Очолює агропідприємство "Агат".

— Навесні ріпак перемерз. Його мало, тому культура в ціні. Не поспішаємо продавати. Зараз завеземо на елеватор, доведемо до товарного стану. Тоді виберемо покупця.

Зі Скоциком навчалися в одному класі, — про­довжує Віталій Друзюк. — А потім і працювати почали разом. У мене був чималий досвід — від завскладу до керуючого підприємством. Наші попередники вирішили продати фірму. А Віталій побачив у цьому перспективу — переоформили паї на "Агат". Якось зателефонував: "Є для тебе посада". Колись це називалося голова колгоспу, а зараз — старший менеджер.

Комбайн доїжджає до краю поля. Двері кабіни відчиняються:

— Сідай.

— Домолотимо ріпак і час братися за пшеницю. Зерно хороше, наповнене. Тільки колос починає чорніти. День-два — і це все маємо змолотити й покласти в коморі, — каже Віталій Скоцик.

За день сходив із комбайна раз чи два. Змолотив 25 га ріпаку. З кожного — по 72 ц.

— Цей ріпак поїде в Німеччину чи Нідерланди, — каже Віталій Євстафійович. — Там його перероблять на біодизель. Навколо заводу з його виробництва кілометрів на 150 формується біокластер (мережа пов'язаних між собою підприємств аграрного й промислового комплексів. — ГПУ). Засівають поля ріпаком чи кукурудзою на сировину. Із зерна ріпаку виходить 40‑42 відсотки біодизелю і стільки ж — високопротеїнового жмиху. Це сухий корм для корів. Поряд створюють молочні ферми. За ними — м'ясні. Далі будують заводи з переробки того, що не йде у виробництво. Роботою забезпечують 30‑40 тисяч людей.

Плавно розвертає комбайн.

Які світові події зараз найбільше впливають на Україну?

— Боротьба між двома монстрами — Росією і Сполученими Штатами. Те, що відбувається на Донбасі, вже було у вигляді Берлінської стіни. Межа протистояння між Заходом і Сходом пересунулася до нашого краю.

Для України буде краще, якщо президентом США стане Трамп чи Клінтон?

— У Гіларі Клінтон є чітка позиція на підтримку України. Яким стане Дональд Трамп у кріслі президента, спрогнозувати важче.

Специфіка США у тому, що вектор країни не змінюється за будь-якого керівника. Уточнюються тільки акценти. Державний механізм працює незалежно від результату виборів. Це означає, що держава побудована правильно.

Доїжджає до краю поля. Спиняється. Треба набрати зерна на пробу, щоб перевірити вологість.

Віталієві Скоцику передають торбину пончиків із сиром та маком і пляшку криничної води.

— Спершу возили човном косарів, потім поїхали вчитися у Сполучені Штати. Як так вийшло? — запитуємо у Віталія Євстафійовича.

Він на телефон знімає поле.

— Мріяв стати головою колгоспу. Вступив до Національної сільськогосподарської академії. Коли вчився на другому курсі, люди з української діаспори у Сполучених Штатах захотіли зробити щось корисне для рідної країни. Вибрали 16 кращих студентів для навчання у США.

На кінцевому етапі відбору були 72 претенденти. Я потрапив до їхнього кола. Підтягував англійську самотужки. Обвішав папірцями з іноземними словами все — від кукурудзи до тварин. Корови з тими листочками по фермі ходили. Мене викликали першим. Коли виступив, надії на навчання за кордоном розтанули. Поїхав назад, у село. А згодом зателефонував декан: "Ти серед 16 обраних".

Що запам'яталося?

— Я відкривав святкування першої річниці незалежності в українському селі неподалік Чикаго — для нашої діаспори. Зібралося більш як три тисячі людей. Мені було 20 років. Залунав гімн. Усі піднялися, почали плакати. По шкірі побігли мурахи. Досі маю це відчуття щоразу, як грає гімн.

Була спокуса залишитися у США?

— Коли закінчував навчання, запрошували залишитися. А я зібрався додому. Отримані знання хотів привезти в Україну. І привіз. Перетворили сільське господарство на реальний бізнес.

Що Аграрна партія може запропонувати промисловим регіонам?

— Кожна країна обирає конкурентну перевагу. У Німеччині це — автопром, в Японії — електроніка. Україна має родючу землю. Люди щодня хочуть їсти. Ми здатні годувати весь світ, а значить — стати заможними. На землі держава може заробити гроші. Потім укласти їх в інші галузі. Із сировинної економіки маємо перетворитися на ту, що формує бюджет із доданої вартості. Якщо аграрний сектор стане галуззю глибокої переробки, то створимо робочі місця і додану вартість. Люди зможуть більше купувати. Це потягне вгору інші галузі.

Аграрна партія в жовтні презентує стратегію розвитку України. Пропишемо річні й 5-річні плани на 35 років. Через два десятиліття хочемо привести Україну до нинішнього рівня німецької економіки. Середня заробітна плата — 2 тисячі євро, доступна освіта, тривалість життя українців — на 10 років вища за нинішню. Досі країна не мала стратегії розвитку.

49-річний Ігор Кухар торік змайстрував оригінальні дитячі майданчики неподалік школи й дитсадка. Гойдалку ­зробив у формі літака. Посередині — козаки з мультфільму.

— Люди жалілися, що немає дитячого майданчика. Звернулися до Віталія Скоцика. Він — один із найуспішніших людей у нашому селі. Сказав: "Поставимо". Виділив 30 тисяч гривень. А за ці гроші я замість однотипного майданчика зробив би таке. Мені й кажуть: "То берися". Зараз намагаюся майструванням заробляти, хоч замовлень поки що негусто, — каже Ігор Іванович.

У Симонові 816 дворів, живуть 2136 людей.

— За півроку бюджет села виконаний на 185 відсотків. Надійшло 472 209 гривень — за рахунок податків на землю. Провели освітлення на кількох вулицях, на двох — поремонтували дороги. Підприємство "Агат" щомісяця дає машину, щоб вивезти сміття. Своєї не маємо, — говорить сільський голова 53-річна Ніна Ткачук.

Які три головні проблеми Симонова?

— Забезпечити людей роботою — це перше завдання. Сподіваємося на розширення "Агата" і цегельного заводу, що недавно запрацював. Друга проблема — налагодити збут продукції. Бо люди вирощують і тягнуть на базар, а це — неефективно. Треба організувати кооператив. Третя наша біда — дороги, — каже Ніна Володимирівна.

На зустріч випускників приїхав старший брат Віталія Скоцика — Валерій. Він є директором гімназії в Гощі. Зійшлися майже всі 40 його однокласників. Минуло 40 років після закінчення школи.

Цьогоріч у Симонові було семеро випускників.

— Це відтворює стан України. За 25 років населення зменшилося на 20 відсотків. Мільйони українців живуть по світу. Коли б на батьківщині були відповідні умови, вони повернулися б. Нас знову стало б 52 мільйони, а це — інший купівельний ринок, — каже Віталій Скоцик.

Ідемо польовою дорогою. З одного боку стіною стоїть кукурудза, з другого — пшениця.

— Пшеницю виростило підприємство, що три роки тому починалося з п'яти місцевих мешканців і 200 гектарів. Зараз їх 25, а обробляє фірма тисячу гектарів. На прибутки купували техніку, відкрили млин. Планують запустити пекарню.

Кукурудзу вирощує агрохолдинг. Жодного робочого місця в селі не створив. Навесні приїхали — засіяли. Восени зберуть урожай. Сіють кукурудзу по кукурудзі, сою — по сої. Ґрунти виснажуються — немає сівозміни. На землі мають працювати люди, що живуть тут, — говорить Віталій Євстафійович. — Україна продає кукурудзу по 120–140 доларів за тонну. Поляки на тонні створюють доданої вартості на 685 доларів. Це — робочі місця, зарплати, купівельна спроможність.

Чому не виробляємо доданої вартості тут?

— Після виборів до Верховної Ради 2014 року коаліція "За європейську Україну" підготувала коаліційну угоду і програму уряду. Основне завдання поставили — наростити виробництво зерна до 100 мільйонів тонн і збільшити експорт у 2,5 разу. І ні слова про додану вартість, експорт продукту, а не сировини. Давайте подивимося на село Симонів як модель України. Підприємці поставили млин. Тобто пшениця поїде звідси не зерном, а борошном. Це — маленький біокластер.

Українці беруть кредити під 30 відсотків річних. Як фермеру чи агропідприємству конкурувати з європейськими, де позики у 10–15 разів дешевші?

— Європейські фермери працюють на прямих дотаціях. У Польщі це 350 євро на гектар. Кредити поляки беруть у середньому під три відсотки на 30 років уперед. Де взяти ці гроші? Скільком комерційним банкам в Україні надійшло рефінансування і скільки з них збанкрутували після того, як отримали кошти від Нацбанку? На них купували валюту й виводили її з країни. Тим розгойдували курс долара. До НБУ не повернуто близько 112 мільярдів гривень. Вони могли б піти в реальну економіку, де пшениця перетворюється на борошно, а потім — на хліб. Для цього потрібно ухвалювати відповідні рішення. Кажу про депутатів Верховної Ради. Вони повинні бачити стратегію розвитку країни, ­основних галузей і реалізовувати її. Впливати на цей процес може політична сила, партія. Хочеш не хочеш — мусиш іти в політику.

В Україні відбулися дві революції — 2004-го і 2014-го. Їх зробили люди. А політикум залишився у 1990-х — у малинових піджаках і лакованих туфлях. Його потрібно міняти. Найефективніший інструмент тут — ефективна політична партія.

×