92-річна Параска Мовляйко із села Строкова на Київщині ніколи не виходила заміж. Чоловіків вона терпіти не може.

У хаті Параски Мовляйко долівка притрушена зеленою травою. Дуже низька господиня з миски умивається біля печі. Рукав її сорочки драний.

— Якби вмерти, більш би нічого не хотіла, — причитає вона. — Таких стариків, як я, в селі зосталось шестеро. Сестра моя Маруся, за мною рожденна, вмерла вже як п"ятий год.

Параска вмощується на полу. Згадує, як було їй 13 років:

— За год було три мертвяки: мати вмерли у піст, баба у Петрівку, а дід — коли по матері год відбули. Батьку ніде діться: женився. Мачуха Лукера така недобра. Батько щось по людях майструє, а нас четверо дітей з нею остались. Отелилася корівка, напеклося молозиво, то не дала дітям і понюхать.

Баба — туга на вухо, підсувається ближче. Запитання доводиться кричати. Питаю, як вона пережила голод 1933-го.

— Я поїхала під Москву, — розказує, примовляючи після кожного слова "так". — Попала працювать на кухню, так не голодала. Два годи побула, а хочеться ж знать, що там на Україні? Пишу пісьма, пишу. Отвєту ніхто не дає. Коли сусід присила фотографію, ісписав усю. Я те пісьмо три дні читала, — починає втирати сльози жінка. — Катя, сестричка, вмерла, братік Мишок вмер, батько поїхав по хліб і не повернувся. Осталась тільки мачуха і Маруся. Я доплакалася, що пішла по дрова, а опинилася біля погреба. Треба в кладову, получить продукти — не туди втраплю. Сіла і розмислила: вони ж вмерли, їм однаково, а що ж мені себе доводить?

Каже, що повернулася невдовзі додому, але з мачухою не вжилася.

— Завербувалася в Київ на стройку. Мабуть, годів із шість робила. Командіром мене женським поставили. Знайшла собі там дурака, дак він мене підвів. І я сказала: будь вони, ці чоловіки, розпрокляті.

Сестра Маруся, за мною рожденна, вмерла вже як п"ятий год

Чим образив київський кавалер, Баба Параска казати не хоче. Натомість показує фотографії молодості. Один знімок розрізаний навпіл. Молода Параска стоїть у сірому піджачку, поряд невідрізаною залишилась частина статури молодого чоловіка. Він у вишитій сорочці. Його вродливе обличчя зафарбоване фіолетовою пастою.

— То це ваш залицяльник?

— Сволоч, — кидає коротко.

Розказує, що коли почалася війна, їй і ще кільком дояркам випало гонити худобу аж у Росію, бо захворіла на ящур.

— Після п"яти місяців дороги вся одежа в гнидах була. А як прощалися з коровами, ревли всю дорогу, бо кожна корова зна свою доярку, а кожна доярка — корову. Хто в тій Росії знає, чи вона Галька, чи Манька?

Руде кошеня нявчить під дверима: проситься вийти. Ще одне ловить мух по вікнах. На стінах — репродукції картин "Три богатыря" Васнецова,  "Охотники на привале" Перова, "Незнакомка" Крамського. Є чимало ікон.

Пригадує, що раз після бою під Дніпром до села привезли поранених.

— Ми у вікна визираємо, а наших наїхало, як хмара. Один ранений все гукав Наташу. За ним старичок ухажував, витяг смертельний патрон, де адрес домашній записаний: "Ох жалко парня! Из Богуславского района он".

Їду я додому, я за мною цілий табун, — продовжує. — Кажуть: у вашій хаті буде штаб. Сорок суток стояли! На полу спали на соломі, як поросята. Як у них нарада, командують: "Гражданка, ослободіть хату".

Обмовляється, що 10 років була старостою в церкві. Раз її обікрали.

— Уранці я пораюся, а циган ходить кругом хати. Їх як найшло: у сінях, у коморі, голову заморочили. Гроші церковні 1200 рублів пропало: їх люди на ремонт здавали. То в селі говорили, що не цигани їх украли, а що я Володьці — небожу віддала (син покійної сестри Марусі. — "ГПУ"). А годів два тому знову гроші забрано. І хто б міг подумати, що на черені знайдуть? — дивується.

За другим разом викрали в бабці 2 тис. грн.

Питаю, чому в жінки нема телевізора?

— Нема й ніколи не було. Он до Христі ходила дивиться. А нашо він мені? Я вже нічого не бачу.

Кіт принюхується до пиріжка на припічку.

— Ото ж пакость. Не з"їсть, а тільки понюха, — показує в усмішці рот без єдиного зуба баба Параска.

×