У 48-річної Любові Коростій півтора року тому вбили 20-річного сина Андрія. Через сім місяців його дівчина Віта народила доньку Катерину.

Родина Коростій живе в селі Куманівці Хмільницького району на Вінниччині. Любов Михайлівна працює сільською вчителькою, викладає математику й англійську мову. Її чоловіка Віктора вбило струмом 15 років тому. Удова залишилася із 9-річною донькою Тетяною та 7-річним сином Андрієм. Тетяна закінчила Вінницький педуніверситет, працює бухгалтером у одному з київських відділень "Правексбанку". Андрій прийшов з армії, планував їхати на роботу в Одесу. Його дядько — моряк на судні. Обіцяв узяти хлопця до себе.

16 серпня 2006-го Андрій із п"ятьма друзями поїхав на батьковій машині на дискотеку в сусіднє село Березна. Там хлопця побили. Наступного дня він помер.

— О п"ятій ранку я прокинулася, вийшла на кухню, — розповідає Любов Михайлівна. — Машина стояла на подвір"ї. Син лежав на передньому сидінні, стогнав і перевертався з боку на бік. Ми з донькою витягли його. Андрій сам зайшов у хату, скинув кросовки, джинси, футболку і ліг у своїй кімнаті. У нього були побиті губи, на голові над лівим вухом темно-синій забій, на руці царапини. Потім наче заснув. Він постійно хропів, ми думали, що спить. Таня прикладала льоду до його синців. Десь о сьомій ранку син перехилився і наче хотів рвати, але не міг. Я попоралася по господарству й поїхала у Хмільник, за 10 кілометрів від села — проходити медогляд у поліклініці. Близько 10-ї ранку Таня подзвонила і каже: "Мамо, швидко їдь додому, бо буде вже пізно, Андрієві погано", — жінка починає плакати. — Із рота й носа у нього йшла піна з кров"ю. У селі вів прийом стоматолог, він зробив синові штучне дихання. Мене з кімнати вигнали. Коли приїхала "швидка", було вже пізно. Андрія повезли в морг.

Із Любов"ю Коростій розмовляємо в Києві. Жінка приїхала на прес-конференцію "Батьки вбитих дітей Вінниччини", що відбулася 1 лютого. Вона стала членом громадської організації, створеної кількома десятками батьків, у яких убили дітей. Їхніх убивць не засудили.

Любов Михайлівна каже, що її сина вбив 22-річний Юрій М. У довідці про смерть експерти написали "механічна асфіксія". Це означає, що Андрій задихнувся сам від блювотиння, яке потрапило у дихальні шляхи.

— Батько вбивці працює інженером на меблевій фабриці, вони мають багато грошей. А я бідна сільська вчителька, — скаржиться вона. — Мати Юрія сказала, що хату продасть, але її син у тюрмі сидіти не буде. Убивця родом із сусіднього села, на похороні його не було. Через два місяці приїхав його батько: сказав, що Юра не винен і щоб я забрала заяву з міліції. Його син учиться в медуніверситеті й боїться, щоб його не вигнали. А мій Андрій був ніким?! — питає ридаючи. — Я на місці вбивці плазувала б і падала на коліна перед потерпілими. А він мені ще й погрожує. До суду ходить як додому: за руку з усіма вітається.

За словами Коростій, є свідки, які бачили, як Юрій бив її сина. Через рік після похорону мати домоглася ексгумації тіла і зробила повторну експертизу.

— Я пішла на саме крайнє. Ми викопали труну, погрузили на машину й відвезли в районний морг. Мою дитину порізали на кусочки, — плаче, — бо я хотіла знати причину смерті. Результатами були шоковані: майже всі внутрішні органи сина відбиті.

Із собою жінка має папери з результатами експертиз. Тримає кілька фото з похорону, шкільну й армійську фотокартки Андрія. Їх Любов Михайлівна завжди возить із собою.

— Він був хороший, веселий хлопець, — гладить його портрет у рамці з чорною стрічкою. — Сина всі любили й поважали.

Каже, через сім місяців після смерті хлопця його дівчина Віта народила дівчинку Катерину.

— Андрій ухажував за Вітою. У березні вона народила дівчинку. До онучки я ходила три рази. Вона схожа на Андрія. Але Катю мати записала не Андріївною, а якось по-іншому. Може, в неї хтось інший є?

Вони мають багато грошей. А я бідна сільська вчителька

У 34 роки Любов Михайлівна й сама стала вдовою:

— Десять років із чоловіком жили в місті Новий Уренгой на Півночі. Він працював газоелектрозварювальником, я — вчителькою у школі. Коли Україна відділилася від Росії, вирішили повернутися на батьківщину. Купили в селі стару хату. Розвалили її й почали будувати нову. Робили фігурні кірпічі. Працювала бетономішалка, чоловік був біля неї. Його якось ударило струмом. Помер на місці. Я залишилася з двома дітьми й недобудованою хатою. Маю єдину підмогу — п"ятеро моїх сестер і брата.

Розповідає, що її батька Михайла Кириловича теж убили. Їй тоді було 9 років.

— Він працював електриком на сільській електростанції, — веде далі жінка. — Пішов чергувати на ніч. На пилорамі крали доски. Вийшов на вулицю покурити. Його побачили й убили, щоб свідків не було. А потім посадили на стілець і облили свинячою кров"ю. Мама Олена Юхимівна залишилася вдовою у 46 років із вісьмома дітьми. Найстаршій Вірі був 21 рік, а наймолодшій Тетяні — чотири. Працювала у колгоспі в городній бригаді. Отримувала 20 рублів, а на дітей давали пенсію. Мама теж хворіла, задихалася, мала поліартріт. Померла сім років тому.

1959, 30 жовтня — Любов Лукасевич народилася у с. Куманівці Хмільницького р-ну Вінниччини в родині колгоспниці й електрика
1981 — закінчила фізико-математичний факультет Вінницького педінституту
1983 — вийшла заміж за Михайла Коростія; на 10 років родина виїхала до Нового Уренгою в Росію
1984 — з"явилася на світ донька Тетяна; за два роки — син Андрій
1993, 11 вересня — помер чоловік
2006, 17 серпня — загинув син
Працює в Куманівці вчителькою математики й англійської мови

×