— Приходь у неділю. Якраз гостей уже не буде, — каже телефоном 68-річна Валентина ЩИГОРЕЦЬ із Тального на Черкащині. 21 листопада її матері Зінаїді ЛОЗОВСЬКІЙ виповнилося 100 років.

Будинок Зінаїди Лозовської розташований неподалік центру міста. Великий — на три входи. У дворі повно котів. Двері відчиняє донька ­ювілярки.

— Якраз мати поснідала, — каже. — Голосно до неї говори, бо погано чує.

— На іменини мала 30 гостей, — у вітальні Зінаїда Лозовська киває на букети зі свіжих квітів. — Приходила начальниця соцзабезу. Сказала, після 100-річчя моя пенсія подвоїться. Досі мала чотири тисячі, а тепер отримуватиму вісім. Це ж, мабуть, субсидію заберуть?

Зінаїда Владиславівна народилася в селі Немиринці Городоцького району на Хмельниччині в польській родині.

— Мої батьки були селяни. Мали 3 гектари землі, коня й корову. Щоб обробити землю, кооперувалися із сусідом Полікарпом Дубасом. У нас був віз, а в нього — плуг, — розповідає. — Мали четверо дітей. Синів Станіслава і Нарциза, доньок Зузанну й Мальвіну. Це тут мене стали звати Зінаїдою. Хлопців немає в живих, а сестра живе поряд, у другій половині хати. У грудні їй виповниться 95.

— У рідному селі українці ходили в православну церкву, а ми — за 5 кілометрів у костел, — продовжує. — Найяскравіший спогад дитинства — перша комунія, причастя українською. Мати пошила мені платтячко зі своєї весільної сукні. Брату Станіславу справили костюм. Ми стояли біля вівтаря зі свічками й розповідали ксьондзу свої дитячі гріхи. А потім храми позакривали. У будинку, де була православна церква, зробили школу. В ній закінчила чотири класи.

Пригадує Голодомор 1932–1933 років.

— 1930-го батько вступив до колгоспу — боявся, що інакше помремо з голоду. Через два роки він замурував у стіну мішок із просом, але комсомольці знайшли. Добре, що не відшукали іншу схованку. Вночі товкли просо на пшоно і рятувалися рідкою кашею. Навесні почали додавати лободу. Сусід Тхоржевський помер від голоду. Його жінку хотіли вкинути до ями ще живою. Ми випросили, щоб її залишили. Померла наступного дня.

До Тального родина Зінаїди Владиславівни переїхала 1936 року.

— 1934-го радянський уряд розпорядився всіх поляків перемістити за 300 кілометрів від польського кордону. Мусили віддати хату сусідам, склали пожитки на воза й поїхали. Був січень і морозило сильно. У Городку нас завели в столипінський вагон, посеред якого стояла буржуйка. До Тального їхали два тижні. Звідти нас забрали й повезли в хутір Кагарлик Новоархангельського району Кіровоградської області. Бачимо — хати чисті, побілені, а господарів немає. Всі вимерли під час Голодомору. Ми жили під самим лісом. Того року пішли з братом до школи в Новоархангельську. Взимку мешкали в гуртожитку, а з квітня ходили через ліс 12 кілометрів. На хуторі нашу родину тричі обкрадали. Боялися за корову й тримали її в хаті. Потім сусід Полікарп Дубас знайшов роботу в Тальнівському технікумі. "Ти маєш золоті руки, чого тут сидиш?" — казав моєму батькові. За два роки після переїзду тато влаштувався у технікум столяром. Згодом і нас забрав із собою.

Зінаїда Владиславівна запрошує за стіл. Її донька подає чай, налисники і великий шматок ­торта.

— У середині 1980-х із знайомою Ядвігою відвідали Немиринці. Знайшла свою хату, яку батько збудував 1930 року. Нові господарі зняли черепицю й перекрили її шифером. Берег річки, який у дитинстві здавався величезним, виявився зовсім малесеньким. Хазяїв не було. Сусіди розповіли — вони дуже боялися, що хату в них заберемо. Сказала: "Нехай живуть із Богом!"

Лозовська закінчила Черкаський педагогічний інститут. Працювала вчителькою математики.

— Найважче було 1944 року. Німці зробили зі школи в Тальному конюшню й довелося чистити стайні кілька тижнів, — згадує. — 1946-го голодували. Зранку мала йти в школу, але ноги попухли так, що не влазили в черевики.

— Востаннє на зустрічі випускників побувала 10 років тому. Мені виповнилося 90, а їм — по 70. Моїй найкращим учнем був Нінель Кузьменко. Тоді дітям чудернацькі імена давали. Нінель — це Ленін навпаки. Хлопець був математиком від Бога. Став кібернетиком і працював у Росії. Мати Нінеля — медсестра. У нього завжди в кишені був скальпель. Якось на уроці навмисне змовився з однокласником і порізав йому руку. Пішла кров. Я мало не знепритомніла від страху. Контрольну зірвали.

Зінаїда Владиславівна проводжає до дверей. Запитую, чи ще займається з дітьми математикою.

— Уже ні, — зітхає. — Три роки тому мала останню ученицю.

×