"Ти нічого не вміла в ліжку, а вона робила все"

 

— У Театральний інститут в Києві три роки підряд не добирала бали на екзаменах. Дівчину з провінції не хотіли у пафосний вуз, — розповідає 66-річна Світлана Долженко з Полтави. 40 років організовує масові свята. Очолювала відділ режисури масових видовищ у Міністерстві культури Киргизстану.

Зі Світланою Анатоліївною зустрічаємося у кав'ярні в центрі Полтави. Світлана Долженко замовляє капучино. Вона у блузці в рожеві квіти, коротке волосся пофарбоване в рудий колір. Дарує магніт на холодильник із малюнком ведмедика Тедді.

— Вам на пам'ять. Зробила одна з моїх вихованок, — усміхається. 25 років тому заснувала в місті школу мистецтв.

— З молодості люблю мистецтво. Відвідувала всі вистави в Полтаві, друкувала рецензії. Влаштувалася актрисою допоміжного складу в Театр ляльок. Під час гастролей у Кременчуці зустрілася з майбутнім чоловіком Олександром. Мала 21 рік. Він був росіянином. Приїхав в Україну з Киргизстану по роботі. Прилітав потім до мене на день народження. Освідчився. Але матері не сподобався. Бачила, що п'є, доки руки не затрусяться. Дала нам рік — перевірити почуття.

Протягом року він приїжджав пару разів. Через те, що рідко бачилися, закохалася в іншого — Миколу Бурнаса. І він покохав мене ніжно і страсно. Все вмовляв передумати виходити за іншого. Увечері перед весіллям прийшов до мене додому. Чекав, доки з Олександром повернемося з концерту. Саша, як дізнався про це — завівся. Пояснила йому, що Коля — лише друг. Бійки вдалося уникнути. Потім вони піввечора сиділи у моїй кімнаті один навпроти одного. Сперечалися, хто з них може більше дати мені в житті.

Зрештою я вибачилася і відправила Колю до­дому. Зараз розумію, що вибачатися мала перед Сашею, а з Колею йти під вінець. Він працює кінорежисером у Києві.

Раз гуляла з подругою Хрещатиком, подумала про нього, і диво — йде. Поїхали на дачу до його сестри. Це була передосіння пора, пахли яблука. І плакали, і сміялися — згадували наше кохання. Але я вирішила не зустрічатися більше, щоб не руйнувати Миколину сім'ю.

Світлана Анатоліївна гукає офіціанта. Просить принести два шоколадні морозива.

— У медовий місяць Саша одразу зрадив. Розповіли люди. Бачили, як фліртує з іншою. А мені зізнався: ти нічого не вміла ліжку, а вона робила все. Обідно стало, але вирішила дати другий шанс.

Чоловік привіз мене в Бішкек (столиця Киргизстану. — "ГПУ")у свою халупу під знос. Навчилася воду в дім носити, пічку топити. Він тільки пив і по жінках ходив. Через рік прочитала оголошення про набір в Інститут мистецтв на факультет театральної режисури. На 10 місць були 102 людини. На екзаменах до нас вийшов декан і сказав: щоб уникнути недомовок, беремо дев'ятьох киргизів і росіянина. Росіянином виявилася я.

На другому курсі народила доньку Лесю.

— Няньчити допомагали батьки чоловіка, — каже. — Я не могла відірватися від навчання. Ще й працювала асистентом режисера, бо грошей чоловік не давав. Після навчання запропонували очолити відділ режисури масових видовищ у міністерстві культури Киргизстану. Саші після цього дах остаточно знесло: почалися запої. Дорікав, що через мене не отримав вищу освіту. А записник із номерами важливих людей порвав на шматки.

Забрала доньку й поселилася ­окремо. Мала високу зарплату. Регулярно вела масові свята, розписувала пари.

У 1980-х Світлана Долженко повернулася до Полтави. Працювала у філармонії. Зараз у школі мистецтв викладає театральні дисципліни.

Донька 42-річна Леся живе з чоловіком та дітьми в американському Чикаго.

×