Тетяна Кутішенко називає чоловіка шпаком і годує цукерками

 

"Мені сю ніч снилося, що в мене такі коси гарні. Це до гостей", — пригладжує себе по голові 104-річна Тетяна Кутішенко, жителька села Калинівка Коростенського району Житомирщини. Із чоловіком — 99-річним Іваном вони прожили в шлюбі 80 років.

Хата у Кутішенків дерев"яна із блакитними вікнами, стоїть попід лісом. Рудий пес дзявкає на чужих. Іван Павлович сидить на черені, звісивши ноги в залатаних штанях. Очі закриті — осліп два роки тому.

— Злазь, діду, з печі, — гукає до нього дружина. — Він гарно чує. А я і недочуваю, і бачу все як у тумані. Сиво мені в хаті.

Тетяна Яківна в чистому одязі, на ногах плетені шкарпетки. Іван Павлович сідає поруч з нею на ліжку. Біля печі вправляється з чавунами запнута у білу хустку наймолодша донька — Ніла, 61 рік. Вона ніколи не була заміжньою, жила з батьками.

— Не знімайте обізяну, — відвертається від фотоапарата. 62-річна Ольга, яка приїхала з чоловіком напиляти дров, зауважує:

— У батьків нас п"ятеро: Володя, 78 років, у райцентрі живе. Там і Міша, йому 64, та я. 69-річний Коля — москвич. Він воєнний, за руку з Путіним здоровається. Скільки онуків? Ой, подивіться в обласній газеті.

У газеті написано, що Кутішенки мають сім онуків, 10 правнуків і двоє праправнуків.

— Вийшла за Івана заміж, бо ходив кругом, то й понаравився, — згадує Тетяна Яківна. — Молодий був та гарний, то зараз прим"ятий. Він справніший від мене. Я вже нічого не роблю, тільки цибулю літом виходила смикала. Все доця приготовить. Я їм тільки готове з миски. Зуб єдин зостався, то довбу все ним.

Син воєнний, за руку з Путіним здоровається

— Що ти звариш, як все дорогеє, — вставляє слово господар. Усі сміються.

Цікавлюся, чому одружився з жінкою, старшою від себе?

— Понаравилася, бо рідко умивалася і ряба була, хе-хе,— сміється беззубим ротом. — Красіва була, канєшно. Вона гопки танцювала. А коса яка!

— Свадьба у нас була буйная, — продовжує господиня.

— Батько й кабана заколов, і бика зарізав. Родні понаїздило! Плаття біле шваля пошила. Опісля моєму батьку сказали: в тебе дві дороги — в колгосп чи на висилку. Пішов у колгосп силком. Два будинки були, дубові поли — забрали в колгосп. Я пішла до чоловіка жить. Він куркуль називався. Відібрали геть усе: й одежу мою, і корову, що батько на придане дав. А Івана забрали в Коростень. У допер посадили. Так він утік до вечора. Завербувався на Харьков. П"ять год там був, — кладе чоловікові руку на коліно. — Та очі відкрий.

— А що, закриті були? — розплющує сині очі.

— Ви ревнували дружину?

— Е-е, було всякого, і брикав, і ревнував. Я її вщипну, вона мене кулакам вдарить, — сміється.

— Ні, не бив, не матюкався і не курив. Горілку, як готову давали, то пив. Але не напивався. Там, — махає в куток на буфет, — стоїть бутилка. Він її ніколи не зачепив. У війну його забрали, а я зосталася. Перед Пречистою німець село окружив. Вивіз усіх людей за Коростень і три дні держав нас у кошарі. Дід був у плєну. Розказуй, — штовхає чоловіка. — Мовчить, старий пеньок. У Вінниці в лагері був. А тоді утік, передівся в жіночу одежу.

— Щоб документи не згоріли у хаті, то я був би у великому почьоті, — оживає Іван Павлович.

— У діда згоріли всі документи, що він воював, — розповідає зять, 63-річний Григорій. — Син — той, що у Москві, — добивався, да нічого не вийшло. Сказали, шукайте свідєтєля, з яким ішов на фронт. Де його візьмеш, якщо всі повмирали? Тому й получає пенсію учасника войни, навіть бойових дій не має.

Іван Павлович іде навпомацки по стінах у туалет на вулицю. Повертаючись, питає, чи нема в хаті цукерок?

Дружина шарудить пакетом на припічку:

— Відкривай рота, мій шпак, — закидає цукерку йому в роззявлений рот.

— Думали до себе когось одного взять у місто, — каже Ольга, — хто погодиться. Сказали: нє, тільки удвох, по одному стліємо.

×