— Такого не було, щоб виходила з дому без ножа. Проносила його у прокуратуру й Міністерство оборони. Охоронці, коли бачили перед собою дєвочку з губною помадою в руках, подумати не могли, що за поясом може тримати ніж, — каже киянка 37-річна Маруся Звіробій, командир батальйону "Марусині ведмеді". Справжнього імені не називає. Торік організували підготовчий центр для військових неподалік села Данилівка Васильківського району на Київщині. За 1,5 року підготувала більш як тисячу бійців для Добровольчого корпусу "Правого сектора" та Збройних сил України.

Маруся Звіробій червоним позашляховиком зустрічає на в'їзді в село. Опускає скло. Із заднього сидіння визирає мисливський пес Анжеліка. Спочатку шкіриться. Коли обнюхує — починає махати хвостом.

— Анжеліку подарував чоловік, — Маруся заводить автівку. — Вона часто зі мною їздить у машині. Вважає своїм обов'язком захищати її. Якось підвозила бійців на полігон. Анжеліка нікого в машину не пустила, доки всіх не обнюхала.

За кілька кілометрів починається ґрунтова дорога. Маруся скидає швидкість — на дорозі багато ям і калюж.

— Ще під час анексії Криму в нашому колі з'явилися хлопці, які хотіли воювати добровольцями. Їх треба було підготувати. Разом із чоловіком вирішили зайнятися цим. Він об'їхав усі мисливські угіддя і знайшов гарне місце біля села Данилівка. Розташоване в яру, населені пункти віддалені. Стрільбу можна відпрацьовувати спокійно.

Маруся з чоловіком — підприємці.

— Спочатку самі оплачували харчування і проживання хлопців, — продовжує жінка. — Хлопців було небагато, та затрати чималі. Щоб їх зменшити, вирішили влаштовувати платні вишколи для цивільних. ­Перші оголошення давала в соціальних мережах. Відгукнулися багато охочих. Приїжджали хлопці, дівчата, батьки з дітьми. ­Жінок ніколи не було менш як 30–40 відсотків. Дітей — до 10. До обіду вже спокійно розбирали і складали автомати, а по смузі перешкод обганяють інструкторів.

Багато з них були на Майдані. Казали: вже відчули на собі, що значить бути непідготовленим.

День вишколу для цивільних обійдеться у 200 грн.

До полігона доїжджаємо за 15 хв. Марусю зустрічає її чоловік Олександр із позивним "Ведмідь". Він у камуфляжі та окулярах з жовтими скельцями.

— Дзвонили хлопці з Херсона, — каже Маруся чоловікові. — Дров у них немає. Треба терміново це питання вирішувати.

— Займуся, — Олександр обіймає і цілує дружину.

Маруся веде до намету з написом "Кухня". ­Посередині стоїть буржуйка, збоку складені дрова. На довгому дерев'яному столі лежить шматок хлібини, печиво, пачки з чаєм і кавою. Вікна завішені синьо-жовтими прапорами. У кутку на тапчані сидять двоє чоловіків з автоматами.

— Звільніть місце, — каже Маруся. Обоє одразу встають. Поправляють за собою покривало й виходять із намету.

Бійця в камуфляжі й чорній шапці жінка просить зробити каву.

— Спочатку готували добровольців для "Правого сектора", — розповідає Маруся. — Якось командир 79-ї бригади Максим Миргородський сказав: до нас приїжджають зовсім темні. Куди я їх візьму на передову?

Домовилися про співпрацю. За місяць готували прекрасних бійців. Їх одразу можна посилати на передок. На полігоні працюють 20 інструкторів. Усі — підприємці. Проводять вишколи на волонтерських засадах.

Боєць ставить перед Марусею чашку з кавою і простягає ватрушку.

— Хлопці нормально ставляться до жінки-­командира. Часом кажуть, що в мене — залізні яйця, — Маруся із чоловіком виходять на вулицю. Накрапає дощ. Жінка накидає на голову капюшон. Відчиняє двері автівки й запускає до салону собаку. Каже, має їхати додому, бо малу дитину потрібно відвезти до лікаря.

— Зараз найбільше хочу дембеля, реабілітації і декрету. Але в теперішній ситуації не можу собі цього дозволити.

Вийшла заміж за свого охоронця

Із чоловіком Олександом Маруся Звіробій познайомилася після Майдану. Тоді обійняла керівну посаду в "Правому секторі".

— Одного дня до мене приставили охоронця, — розповідає. — Спочатку з Сашком часто були конфлікти. Бо раптом хтось почав розказувати, куди мені можна йти, а куди — небезпечно. Сказала йому: моя справа — робити свою роботу. А ти — як хочеш, так і охороняй.

Згодом у нас зав'язалися стосунки. На початку цього року народила доньку Зоряну. Зараз їй 8 місяців. Ім'я давала моя мама. Вона сказала: я дивитимуся за нею. Тож маю право вибрати ім'я.

Мама живе з нами й дуже допомагає. Дивиться за дитиною вдень, а нічні зміни — мої. Останнім часом не висипаюся.

×