У закарпатському селі Нанково в Хустському районі живе 81-річний Степан Шутко. Він складає коломийки. 1993-го вийшла друком його збірка "Коли собі заспіваю".

Відтоді в діда Степана назбиралося кілька товстих зошитів із коломийками.

Дід Щефан, як його називають у селі, сидить на маленькому ослінчику на городі й щось записує до зошита.

— Моя хата — по сусідству. А тут живе моя старша дочка Ірина, — каже він. — Сюди тричі на день ходжу їсти, як у наймах.

Веде до своєї хати. Показує збірку коломийок. Руки в нього трясуться.

— Один земляк допоміг мені її видати, — каже. — Але обдурив. Обіцяв гроші, а дав на памнять усього три примірники. Одну книжечку я десь згубив, другу подарував родичці, це — третя.

Каже, що 16-річним працював на лісоповалі в Алтайському краї. Потім у рідному Нанкові був бухгалтером, а згодом став продавцем у магазині.

— Я роботу міняв, як цигани коні, — сміється чоловік. — Пішов за довгим рубльом в Алма-Ату. Памнятаю, як ня там мошкара сильно їла. А тоді 22 роки завідував складом у тубдиспансері в Нанкові.

Я роботу міняв, як цигани коні

— А коли був легіньом — був дезертиром! — підморгує дід.

1943-го Степан Шутко поїхав на заробітки до Угорщини копати буряки. Там потрапив до німецького концтабору Вашарош Лоп"ю. Звідти разом із кількома земляками вдалося втекти.

— До Нанкова з Угорщини йшли хащами 230 кілометрів, — пригадує Степан Васильович. — Натрафили на хатинку серед лісу. У ній жив старезний дід, який допомагав нашим утікачам. Спитав, чи хочемо супу з квасолі зі шкварками. Ми були такі голодні, що з"їли б і чорта. Але відмовилися — злякалися, що здасть фашистам.

Після війни Степана Васильовича й іще сорок односельців примусово відправили працювати у шахти на Донбас.

— Я і звідти втік, — каже чоловік. — Переховувався по людських хлівах аж до 1949 року, бо розшукувало КДБ. А як зробили амністію, пішов до Хуста здаватися радянській владі. Мене відпустили додому, я ж нікого не вбивав!

Тоді ж Степанові Шуткові видали паспорт. Після цього він вирішив одружитися з сільською дівчиною Марією Філіп.

— У молодиці було все: і бубен, і гуслі, — підморгує чоловік. — А я голий-босий, тулько що коломийки знав складати та й співав їх на своїй свадьбі. Зато моя Марія ніколи не знала, ци моя рука тяжка. Ніколи її навіть не потрутив. Коли померла, з лікарні на руках ніс  аж до зупинки! Не муг"ім місяць ні їсти, ні спати. Вночі"м писав їй журливі пісні.

Дід затягує сумну коломийку про дівчину, яка зачарувала хлопця на смерть.

У Степана Васильовича є дві доньки. Живуть окремо. 51-річна Ірина — медсестра в інфекційному відділенні Хустської лікарні, виховує 16-річну дочку Оксану. А 45-річна Олена — офіціантка в одному з хустських барів. У неї є 26-річний син Юрій.

— Маю ще одного внука Юрчика, той працює в міліції в Хусті, — уточнює чоловік.

1925, 26 листопада — Степан Шутко народився в с. Нанкове Хустського району на Закарпатті
1953 — одружився з Марією Філіп
1960–1982 — працює завскладом у Нанківському тубдиспансері
1956 — народилася донька Ірина; за 6 років — Олена
1991 — померла дружина
1993 — вийшла друком збірка коломийок "Коли собі заспіваю"

×