"Сидить чоловік і їсть кота. Прямо з шерстю"

 

Садиба Василини Дмитренко, 88 років, у центрі села Дем"янці Переяслав-Хмельницького району на Київщині.  Стежка не протоптана, сніг із неї не відкидав ніхто. До старенької хатини в глибині двору ведуть собачі сліди.

Господиня у двох хустках і валянках сидить на ліжку. Ноги поставила на ослінчик. Поруч на столі парує в чашці чай.

— Мати моя померла у 1924-му году, — згадує Василина Дмитренко. — Нас семеро оставила. Найменшому хлопчику було п"ять місяців, а старшому — год 14. Народила сина і пішла в річку коноплі мочить. Помню її в сажалці — і кров кругом неї. "Мамо, он вас кусають п"явки", — кажу.

А то вже осінь пізня була. Холодно. Вона простудилася, і кровотеча відкрилася. Брала попіл з-під груби, колотила і пила. Але не помогло: вскорості померла. Батько і сусіди нас воспітували: того навчили топить, того — їсти варить.

1933-го Василині Вікторівні було 14 років.

— Корови не було, то дуже голодували. Їли лободу, калачі, кульбабу. Стіл великий: як начнем кришить, на цілий день хватає. На полі мерзлу картоплю собірали да з половою гречаною мішали. Пекли ляпушки. Горобців ловили. Батько ще до голодовки різав телят, овечок, а на горище скидав  кожу. То ми її тягали, варили по шматочку і гризли.

— Якось пішла допомогти сусідам, — продовжує жінка. — Їхні батьки померли від голоду. А брат і сестра удвох жили —  молоді, як і я годами. В хаті сонячно, чисто, порядочок держали. Солома біля печі складена. Він у печі топить, чавуни з м"ясом киплять. "Що ти вариш? А де ж ти взяв?" — питаю. "А сестру зарізав", — і показує на лаві м"ясо. Я злякалася, що й мене заріже, да бігом із хати, — осмикує жінка спідницю.

Його не покарали за людожерство?

— А він і сам умер. Об"ївся м"яса. У нас в коморі було бурякове насіння, вже його ніхто не сіяв. Я в торбинці носила потроху в город на базар. Іду помалу, дивлюся: коло хутора, на шляху, сидить чоловік і їсть кота. Сирого, із шерстю. Вертаюся назад, а він уже вмер. Несу той кусочок хліба, що за насіння купила, не займаю. Дома ділила на всіх. Батько почав пухнуть із голоду. А хто пухне, той рідко коли виживав. Врятували ми його: люди їхали в Західну Україну, то віддали материне все — і юпки, і платки, і рушники цінні. За це нам звідти привезли зерна. А так у голодовку в селі 900 людей вимерло.

Радіо грає: "Горіла сосна, палала".

Жених із батьком договорився

— Я вийшла заміж, не було й 18 год, — згадує господиня. — Випхали за директора школи Івана Івановича. Жених із батьком договорився. Мав дочку Людочку, 5 год, од першої жінки, що вмерла од родов. Та дєвочка 65 год мене матір"ю звала. Думала, й очі мені закриє. Але вмерла від раку горла. Вона в Горькому, в Росії жила. А рідна донька Тамара закінчила школу із золотою медаллю, інститут із червоним дипломом, другий інститут. Їй: пожалуйста, вибірай роботу, яку хочеш. Я вже й у Києві договорилася. А вона в Алма-Ату поїхала, заміж там вийшла. Бачимося рідко: щоб приїхати — треба тисячу доларів. Позичить в одну сторону, тоді віддає годами. А тут я трохи даю.

Із чоловіком добре жили?

— Два годи прожили, й война началася. На квартирі жили в школі. Ванюша, кажу, що ж мені робить? Нема хати, нема грошей, хліба. Він заплакав і нічого не сказав, бо командир якраз гукнув. Зосталася я сама з дітьми. Німці спалили школу. Я дома не була, добре, що сусіди дітей моїх у вікна повикидали. Іду, коли на вулиці — коляска з Тамарою, і Люда біля неї. Батько запріг коней і забрав нас до себе. Чоловік пропав безвісти в 1944-му, трикутничок прийшов у школу. Я три дні лежала без сознанія. Після того вже заміж не ходила, хоч траплялися гарні люди. Жила для дітей. Ой, дєточка, я  підкину в грубу, — встає з ліжка. Підпирає дверцята груби  дрючком, щоб не відчинялися.

Під ногами нявкає кішка Анфіса.

— Шкоднічає, на руки її не беру, — скаржиться жінка. — Є ще троє курей, дак не знаю, де діть. Не подужаю їх одкривать-закривать. А зарізати — толку не дам.

Розповідає, що працювала в сільській школі вчителькою історії, географії, хімії та німецької мови. Має 43 роки педагогічного стажу.

— Ще коли вчилася — здавала кров. Куплю за ті гроші хліба, сахару, масла і чай п"ю. Студенти ввечері йдуть у театри, а я їм екзаменаційні роботи пишу. Дак вони мені сподничку купили бостонову, светрик. Потім, як уже заміжня була, чоловік справляв обновки. Але носити не давав — ревнував дуже.

До хати заходить сусідка Любов Молокова:

— Спекла пиріжків. Однесла бабі Соньці, ще Вєрі. А це — вам. Бо поминальна субота, а мені мати чогось снилася.

1918, 31 грудня — Василина Дмитренко народилася 1919 року в с. Дем"янці Переяслав-Хмельницького р-ну на Київщині
1836 — вийшла заміж за вдівця Івана Старосільцева, на 13 років старшого, стала мачухою 5-річній Людмилі
1941 — народилася донька Тамара
1944 — чоловік пропав безвісти
1970 — помер батько
2006 — востаннє приїздила донька Тамара з Алмати
Має 86-річну сестру Олену, яка живе в селі Єрківці цього ж району, брата Михайла, 83 роки, який мешкає на Харківщині

×