Священик Сергій Стасюк, 40 років, запрошує до свого будинку в райцентрі Гайсин, що на Вінниччині. У його кімнаті на другому поверсі багато ікон. На високій підставці лежить розкрита книга.
Господар починає молитву. Зачитує з папірця імена людей, які просять за них помолитися. Сергій Стасюк править службу в селі Кисляк під Гайсином.
— Тут я молитися за людей можу і поради давати, коли хтось приходить. А сповідатися дозволено тільки в церкві, — відходить від ікон.
Накульгуючи, несе знизу альбом і шкатулку з орденами. Виймає кілька зірок.
— Половина залишилася, а решту діти порозтягували. Орден Червоної зірки для мене дорогий. По глупості відмовився від другого, — показує. — Думав, такий тільки один може бути. Згодом бачив, що хлопці мають по два, по три.
Чіпляє нагороди на чорні священицькі ризи. Біля ікон, де читає молитви, ставати не хоче. Каже, що з орденами жоден священик не служить.
Про війну в Афганістані розповідає неохоче.
— Забувається, бо непотрібне, — сідає на ліжко. — Якось в Афганістані була спецоперація. Через бушменську тропу мав пройти караван із Пакистану, нав"ючений зброєю й наркотиками. Коли ланцюг каравана замкнувся на нашій ділянці, командир скомандував огонь на пораженіє. Я вистрілив, але патрон не вилетів. Вийняв його, перезарядив. Знов осєчка. У темноті розібрав кулемет, зібрав знову. Не стріляє!..
Гладить пальцями великий нагрудний хрест.
— Вийшли подивитися на розстріляних. У них не було ні зброї, ні наркотиків, — веде далі. — Це було афганське весілля. Караван віз калим нареченій. Бог мене вберіг від убивства невинних. Після того багатьох моїх друзів повбивали бушмени. Ті, хто вижили на війні, повмирали через розшатані нерви. А я живий.
Кіт такий розумний, що я можу з ним говорити
Стасюк повернувся інвалідом І групи. До армії він навчався в Одесі. Батько хотів, аби син став моряком, хоч сам був електриком. Та якось Сергій перекинувся на човні, нахлебтався солоної води. Посеред навчального року він кинув училище в Одесі й повернувся додому.
У двері хтось шкрябається.
— Це Скроня, говорящий кіт, — відчиняє двері, впускає великого сіамського кота. Шерсть у нього рожева, через це тварина здається іграшковою. — Він такий розумний, що можу з ним говорити. Мені теж треба комусь виговоритися.
Пригортає кота, той голосно муркотить.
— Чуєте, який говорящий? А деколи ще голосніше може. Рожевим недавно став. На чердаку чимось замастився. Думаю, це вже не відмиється. Але йому так навіть краще.
З першого поверху Стасюка кличе дружина Світлана. Він спускається туди.
— Жінка сюди не підніметься. Не любить публічного життя, — пояснює священик, повертаючись. — Важко жити з людиною, до якої цілодобово ходять зі своїми проблемами.
Світлана доглядала чоловіка, коли той був інвалідом. Тепер виховує чотирьох дітей — 17-річну Діану, 15-річну Ізабеллу, 12-річного Сергія та немовля Іоана.
У дворі Стасюк підходить до сріблястого автомобіля. Машина схожа на раритетний "запорожець", але зовні — наче нова.
— Коли я народився, його якраз випустили з конвеєра, — відчиняє передні двері. Вони прикріплені ближче до заднього сидіння.
— Забрав його у знайомих, коли на свалку хотіли відвезти. Кілька років біля нього копошився, а цього літа до свого дня народження доробив.
У дворі стоять іще два іржаві "запорожці". З них Сергій Стасюк брав запчастини для ремонту свого "Запорожця".
Господар проводжає до відчиненої хвіртки:
— Цілий день люди можуть приходити, — говорить.— Але на ніч закриваю. Коли п"яні приходять поночі, бо їм на душі стає важко, не бачу смислу з ними говорити.
1967, 26 лютого — Сергій Стасюк народився у с. Даньківка Іллінецького р-ну на Вінниччині в родині електрика та кухарки
1987–1989 — служив у Афганістані
1990 — обвінчався зі Світланою; народилася донька Діана; за два роки — Ізабелла, ще за три — син Сергій
1997 — закінчив Київську семінарію, висвятився на священика
2007 — народився син Іоан; відремонтував старого "запорожця"
2 
35413
Коментарі
2