Художника Прокопа Колісника, 51 рік, двічі номінували на Шевченківську премію — 2004-го і нинішнього року. Його називають одним із провідних сучасних українських художників. Колісник — громадянин України, викладає живопис у Пряшівському університеті (Словаччина).
— Це найвагоміша причина, чому я вже 20 років живу за кордоном, — киває на симпатичну чорняву жінку. — Це моя дружина, словачка Власта. Ось, приїхали в гості.
На терасі одного з київських кафе поряд із Прокопом і Властою сидять друзі-художники з України. Колісник замовляє каву для себе й колег, дружині — світле пиво.
— Потрапив у Словаччину 1979-го, в армії, куди забрали після Одеського художнього училища. — Мене не питали: посадили на літак і привезли на місце служби, в місто Ружом Берок, що перекладається як Долина Троянд. Служив у військах зв"язку. Узяли за музикальний слух, тільки семиструнну гітару, на якій грав у художньому училищі, не дозволили. То я вже в Словаччині купив флейту. Її в казармі легше сховати.
Дружина усміхається.
— Служив 5 років, "сверхсрочником". Міг вільно виходити в місто, в цивільному. Ходив малювати в гори і грав на флейті. Якось на горі Кальварія грав свій улюблений "Полонез Огінського". Власта, тоді студентка, проходила з подругами, почули музику й підійшли подивитися, що я малюю. Власта захотіла, щоби намалював її портрет.
— Ні, ти тоді намалював мою приятельку. А про мій портрет домовилися на наступну зустріч, бо вже вечоріло, — поправляє Власта. Говорить українською, з відчутним акцентом.
За совєцькими законами іноземка не могла жити на квартирі
— А, так-так, — погоджується Прокіп. — Йолки-палки, це ж донька дзвонить! — бере мобільник. — Вона зараз у Києві. Звати Дариною, у Словаччині називають Іветтою.
Доки Прокіп говорить, Власта розповідає, що того ж, 1981 року одружилися, народився син Віктор.
— У той же рік я поступив до Київського художнього інституту, — долучається Прокіп. — Чотири рази поступав, навіть під час служби брав відпустки. Рік жив у гуртожитку сам, а дружина із сином лишалися в Словаччині. Потім на партзборах інституту вирішили дозволити нам жити разом, дали кімнату в гуртожитку. За совєцькими законами іноземка не могла жити на квартирі. Візу Власті дали на три місяці, а далі мусів ходити по ОВІРах і міліціях, продовжувати.
1987-го Колісника скерували в аспірантуру.
— Із гуртожитку виписали, на квартирі жити не маю права, бо дружина іноземка, і київської прописки немає. Двічі зустрічався з тодішнім міністром культури Олененком — нічого це не дало. Поїхали до Чернівців, узяли мене на роботу в художній фонд. З рік тулилися в майстерні товариша, який там жив із родиною.
У квітні 1988-го в Чернівцях відбулася перша виставка Колісника. За п"ять місяців народилася донька Дарина.
— Буквально через два місяці у Чернівцях почалася хвороба алопеція — випадання волосся, облисіння, яке масово вразило дітей. У нашого хлопця появилася така лиса плямка, ми злякалися. Я завіз родину в село Поташня на Вінниччині, а звідти вже рушили на батьківщину дружини, в село Янів під Пряшевом. Я ще приїздив до Чернівців, де в мене була майстерня, робив виставки. Навіть одержав квартиру. Але майстерню відібрали заздрісники-колеги, — зітхає. — Квартиру в Чернівцях продав, 1992-го купив трикімнатну в Пряшеві.
Мову опанували?
— На комунікативному рівні. Говорю з акцентом — у мені легко розпізнати іноземця. Вдома спілкуємося двома мовами: я — українською, Власта — словацькою. А діти знають обидві.
У Словаччині творчість Колісника сприйняли прихильно. Роботами зацікавилися галереї, музеї, приватні колекціонери.
Скільки в середньому коштує робота?
— Скажу лише, що продаються добре. Маю простору сучасну майстерню — майже 100 квадратних метрів. Я там ще добудував купол, стеля має чотири вікна. Коли пишу картини, вдивляюся в небо, медитую.
Кожного року Прокіп Колісник приїздить до матері в Поташню, де створив музей села і картинну галерею в колишньому панському маєтку XVIII ст:
— 2004-го відзначили 300-річчя села. Я намалював герб Поташні: на синьому тлі — коровай, схожий на сонце. А ще — глечик із попелом, що й означає слово "поташня". І сім хрестиків золотих. Виліпив герб і відлив у Словаччині. Тепер він на колоні з червоного граніту при в"їзді в село.
1957, 16 липня — Прокіп Колісник народився в с. Поташня Бершадського р-ну на Вінниччині
1981 — одружився зі словачкою Властою, народився син Віктор
1988 — народилася донька Ярина, вивіз родину до Словаччини
1995 — виставка "Чисниця" в Національному музеї в Києві
2001 — видав у Словаччині книгу
2003–2007 — живописний цикл "Таємниця рядн", номінований на Шевченківську премію
2004, 22 серпня — започаткував пленери "Поташня — чарунка Поділля"
2 
35413
Коментарі
1