— Того ранку збиралася на роботу. Близько 10:00 спустилася ліфтом донизу, сіла в машину. А за 10 хвилин мені зателефонувала сусідка. Кричала, що в нашому під'їзді вибух, — каже 27-річна Валерія Шипуля. Вона винаймала квартиру в будинку на вул. Соломії Крушельницької, 1/5, у Києві, де 21 червня стався вибух.
Загинули п'ятеро людей. 10-поверхівка відновленню не підлягає, її демонтують.
— Перші секунди не могла зрозуміти, про що мова, — продовжує Шипуля. — Мені кажуть "вибух", а я думаю: а чому тоді так тихо? Потім поїхала додому. Всі речі, які назбиралися за кілька років життя в столиці, залишилися в квартирі. А також ноутбук і документи — ідентифікаційний код і закордонний паспорт. Український був зі мною. Після 2014-го завжди ношу його з собою.
Валерія Шипуля родом зі Сніжного на Донеччині. Місто зараз окуповане. До Києва переїхала 2017 року.
— На першу зустріч ініціативної групи з мером Віталієм Кличком потрапила завдяки журналістському посвідченню, бо у списку постраждалих орендарів не було. Він сказав, що треба подумати про якийсь вихід. Але вже під час другої зустрічі з'ясувалося, що механізму компенсації орендарям немає. Виявилося, що ми в цій ситуації випадаємо з правового поля. Нас у цьому будинку не було. Залишилися за бортом.
Зараз Валерія Шипуля оселилась у знайомих. Місця в гуртожитку їй не надали.
— Тільки в одному під'їзді жили восьмеро орендарів — шестеро дорослих і двоє дітей. Хочемо, щоб нас внесли до списку постраждалих, аби мати можливість отримати компенсацію, допомогу у відновленні документів і можливість тимчасового притулку в гуртожитку. Переселенцям немає чого втрачати. Ми боротимемося за свої права.
Валерія Шипуля працює журналісткою. Закінчила Донецький державний університет.
— Диплом отримала 2014-го, — розповідає. — Коли повернулася додому, на Донбасі почалися активні бойові дії. Військових у незрозумілій формі і до того було багато, але вони до останнього себе не проявляли. Та влітку все змінилося. Почалися обстріли, соціальні мережі щодня були сповнені панічними повідомленнями: "сьогодні буде зачистка", "бомбитимуть". А потім бойовики почали застосовувати реактивні системи залпового вогню. "Гради" стояли так близько до нас, що під час обстрілів ми відчували протяг від снарядів, що летіли. Навчилися розрізняти їхній звук і напрямок польоту.
Батьки хотіли, щоб я поїхала з міста. Самі залишилися, бо не уявляли, як усе починати з нуля. Я з двоюрідною сестрою вирушила в містечко на Азовському морі. Назву його не пам'ятаю, все було поспіхом. Туди можна було дістатися за кілька годин автобусом. Рейс затримувався, обстріли майже не вщухали. Нарешті поїхали. Перед поворотом, на з'їзді з пагорба, пасажири почули вибух. Назустріч виїхала машина. У водія — біле обличчя, кричав: "Не треба туди!" У два будинки влучили ракети. Один із них — податкова. Це була неділя, тож працівників не було. А в житловому загинули 11 мешканців. У нас із сестрою не було б шансів вижити, якби автобус не затримався на ті 10 хвилин.
3 
1
Коментарі