Щодня після роботи 64-річний Петро Сов"як приїздить велосипедом на площу Ринок у Дрогобичі. Як сам каже, "потусуватися". Пропонує сісти на лавці навпроти ратуші.
— Працюю на півставки у снятинській школі. Це за кілька кілометрів від Дрогобича, — знімає з голови білий картуз, кладе його до шкіряної сумки. — Свого часу я на ровері весь район об"їздив. Збирав легенди й перекази. Але того ровера вже нема. Приїхав у село Волоща. Доки в хаті говорив із бабою — вкрали.
Цікавлюся, чи багато переказів назбирав.
Машка наламала хліба і залила молоком
— Зо дві тисячі. За радянської влади людей розговорити важко було. Якось був випадок, що одна баба зомліла, коли я ручку витяг, — згадує. — А в Грушеві до однієї вчительки зо п"ять разів їздив. Мені казали, що у неї є книжка про їхнє село 1913 року. То я думав, що там мусять бути і легенди якісь. А вона мені все відмовляла, казала, що не може знайти.
Сов"як каже, що записував за своєю мамою різні приповідки, бойківські приказки. Видав їх окремою книжкою.
— Коли вийшла, вже й не пам"ятаю, — зізнається. — А називалася "Народні перлини з мого села". Видав 50 примірників. Кожен має номер, а ззаду написано, кому який примірник подарував.
Я хотів маму натренувати. Казав: "Мамо, коли пасеш корів, щось почуєш, то запиши". Купив їй спеціально зошит і олівець. За якийсь час думав, що вона багацько позаписувала. Приходжу — а в неї нічого. І каже: "Петре, ти мені дав нездалий олівець. Так пам"ятаю, а коли візьму олівця до рук — забуваю".
Чоловік хвалиться, що має альбом свідка смерті Івана Франка.
— Був такий Стефан Венгринович. Він вчився у Львові, потім працював у Дрогобичі. Його син — всесвітньо відомий графік. А я знав його жінку Софію з Самбора. От вона мені цей альбом і подарувала. На одній сторінці там приклеєна квітка й написано: "Ту квітку зірвав я у дні смерті Івана Франка. Коли я зайшов до хати, в хаті ні живої душі". Ви розумієте? — перепитує. — Ні живої душі! А кажуть, що, коли Франко помирав, за ним дуже доглядали. Неправда! Там так і написано: "Тільки Іван Франко лежав на отамані в подертій сорочці".
Сов"як служив у розвідувальному батальйоні в Баку. Згадує, як їх із сержантом Михайлом послали в Йошкар-Олу по новобранців.
— Гроші добові, які нам дали, розтратили ще дорогою, в Москві, — розповідає. — Прибули на місце. Час є, робити нічого. От я й запропонував сержантові поїхати кудись. Подалися в перше-ліпше село. Зустріли там якогось замухришку. Відвів він нас до хати, кричить жінці: "Машка, рібяткі жрать хотят! Вокрошку варі!". Я кажу: "А что такоє вокрошка?". А він: "Да ето же луковічка нарєзана, картошечка." Я зрадів, думав, то таке, як наша саламаха. А вона принесла — якась бульба з кваском. А потім: "Чєхарду будєтє?". То я вже й не питав, що то таке. Машка наламала хліба і залила молоком. А потім мужик каже: "Тєпєрь, рібяткі, пойдьом к моєму куму".
А в кума гармошка грає, танці... Цілий місяць ми там пробули. Поїли нас бражкою постійно. Вони ж самогону дочекатися не можуть, тільки бражку п"ють. Гармошка грає, мат-перемат, малі до старих на "ти" говорять. Якась вагітна вже хотіла в Україну їхати. Не знаю, правда, з ким — чи зі мною, чи з Михайлом. Вагітна, а п"є! А танцює як... — Петро розводить руками.
1943, 1 січня — Петро Сов"як народився у селі Лішня Дрогобицького району Львівської області
1956 — почав колекціонувати монети
1962 — вступив на історичний факультет Дрогобицького педагогічного інституту
1964–1967 — служив у окремому розвідувальному батальйоні в Баку
1967–1971 — продовжив навчання в Івано-Франківському педінституті
1971–1972 — працював у Дрогобицькому палаці піонерів
1972 — пішов на роботу в школу у Снятинці Дрогобицького району
1974 — одружився з Анною з Омська
Живе у Старому Селі під Дрогобичем. Син Тарас, 31 рік, працює вчителем, донька Надія, 20 років, вчиться на філолога у Дрогобичі
Коментарі