Петро Макаренко, 52 роки, з села Бутейки Сарненського району Рівненщини мандрує країною велосипедом. Односельці прозвали його "письменником". Після 10 років подорожей чоловік написав книгу про історію села.
Макаренки живуть на околиці Бутейок, поблизу болота. Господар зустрічає на подвір"ї. Одразу запрошує до столу на обід. Сам п"є лише чорний чай. Запитую, чи важко було вперше їхати далеко.
— Доки доїхав до Києва, стер дупу до крові, — зітхає Петро Семенович. — Останні 60 кілометрів майже повз на одній нозі.
Мандрівник каже, що перед довгою подорожжю тренується весну та літо. Спершу їздить до сусідніх сіл, потім до райцентру.
— Часто їжджу до Рівного. Зранку виїхав, а по обіді вже вернувся. І гроші економлю, — запевняє. — Дорога до Києва, а це понад 360 кілометрів, займає добу. Ночую в полі, в лісі. У села заїжджаю рідко. Люди бояться, на ніч не пустять.
— Не страшно самому в лісі?
— Добре маскуюся, щоб із дороги не видно було, — розповідає він. — Багажу в мене небагато — спальний мішок, пляшка води й торба з бутербродами. Якщо є копиця, ночую в ній.
Говорить, що на ніч загортає спальник у поліетиленову плівку, щоб не промокнути від роси.
У Сарнах борщ коштує шість гривень, а під Києвом — 14
— Застуди не боюся, бо щоранку обливаюся холодною водою, — додає чоловік. — А ще раз на тиждень голодую по півтори доби. То корисно. Коли їду, перекушую в кафе при дорозі. Беру миску борщу або солянки. У Сарнах борщ коштує шість гривень, а під Києвом — 14.
Розмову перериває дружина Лідія, 47 років.
— Петре, біжи швидше. Лоша білизну вимаже! — каже, переводячи подих.
Макаренко взуває чоботи та біжить надвір.
Його 23-річна донька Олена з піврічним сином Андрійком готує каву.
— Нічо, білизна ціла. Лоша не з"їло й не забруднило, — повертається Петро Семенович. — Була в мене кобила Даша, але померла. А її лоша ще дурне. Доведеться весною в сусідів коня просити, щоб поле зорати.
Чоловік бере онука й підкидає. Той сміється.
— У наступну подорож поїду не раніше осені. Потрібно до хати газ провести. Буде газ — буде забезпечена старість, — каже Макаренко. — Треба спершу ровера відремонтувати. Торік зламався.
— Дуже за нього переживаю, — зізнається господиня. — Він велосипедом був і в Білорусі, і в Молдові, і в Росії. До Польщі не доїхав — не мав грошей велосипед через кордон перевезти. Віз лише 12 гривень.
— Найдовше добирався до Москви. Доїхав за шість діб, — говорить Петро Семенович. — Я там інколи підзаробляю у колишнього односельчанина, який має дачу під Москвою. Живу в нього місяць або й два, він підшуковує мені роботу. Буває, тисячу доларів привожу.
Дістає фото з Красної площі в центрі Москви.
— Якось робив ремонт на дачі проктолога, що лікував колишнього президента Росії Бориса Єльцина. Хороша компанія була, — згадує. — Господар ввічливий, аж незвично. До українців там добре ставляться, у нас до росіян — гірше.
Петро Макаренко показує свою книгу про Бутейки "Бути селу". Видав її торік у вересні.
— Півроку писав по ночах, коли дружина спала, — розповідає він. — А гроші на друк збирав два роки. Ходив по хатах, просив. Дехто й не давав — думали, що проп"ю.
У книзі Макаренко написав про історію села, походження кожної родини. На чорно-білих фотографіях — люди у вишиванках, постолах, військовій формі. Карти малював сам — закінчив топографічний технікум у Києві.
— Друкував у Рівному, всього 600 примірників, — веде далі Петро Семенович. — Заніс по одній книжці в кожну хату. Дехто вже рідним її за кордон передав — до Америки, Німеччини.
Запитую, чи не планує взятися за нову книгу.
— Нині багато пишуть про насилля. Я забороняю дружині читати детективи, — каже Макаренко. — Улітку поїду до монахинь у Корецький монастир. Напишу книгу про духовність.
1955, 5 липня — Петро Макаренко народився в с. Кричильськ Сарненського району Рівненщини
1960, 20 серпня — у с. Бутейки з"явилася на світ дружина Лідія Мізюк
1980 — одружилися
1981, 1984, 1987 — народилися доньки Оксана, Олена та Наталя
2001 — доїхав велосипедом до Москви за шість днів
2007, липень — з"явився на світ онук Андрій; вересень — Петро Макаренко видав книгу "Бути селу"
8 
35413
Коментарі