У Вінницькому пансіонаті для літніх та інвалідів три роки живуть 59-річна Надія Остафійчук та Петро Майданюк, 49 років. Як подружжю, їм виділили окрему кімнату. За два роки спільного життя, за словами сестри-господарки, вони жодного разу не сварилися.
— Я народилася в Бершаді, — розповідає Надія, сідаючи на ліжко. — Мама була сліпенька, у батька почки боліли. Я за нима дивилась. У 18 років вийшла замуж за Федю. Він бив мене. Розводу не давав. Через рік утік і більше не появлявся. Дітей у нас не було. Батьки повмирали. Сюда мене з Бершадської больниці привезли, бо сусіди сказали соцработніці, що в мене нікого нема.
Петро сидить на стільці, співчутливо хитає головою. Хоче обійняти Надію, та соромиться. Він — інвалід другої групи. Хоча паличкою не користується, ходити йому важко.
— Я боялася другий раз чоловіка шукати, — продовжує Надія. — Федя бив мене, іздівався. Брат женився, отдєльно жив. А нещодавно мені сказали, що він два роки назад помер.
— У мене тоже сестра Маруся померла, до 50 років не дожила, — озивається чоловік. — Я сам в Жигаловці Калинівського району жив, бо в Марусі чоловік п"яний приходив, мене виганяв. У другої сестри Галі тож не хтів жити. Тут Надю як побачив, сказав, шо то моя жінка буде.
Надя червоніє, сміється й нахиляє голову.
— Я дівчатам мусор помагав збирати в дворі, так із нею й познакомився. Краще всіх вона сподобалася. Щас духи покажу, які їй подарив, — човгає Петро до жінчиної тумбочки.
Тумбочка заставлена кремами, шампунями, парфумами. З кожної зарплати чоловік щось купує коханій на базарі.
— Надя спочатку відганяла його від себе, соромилася, — сідає на ліжко сестра-господарка Людмила Токар, 36 років. — Але він так ухажував, що не всі молоді так уміють.
Раз заходжу ввечері: на столі свічки горять, а він її з ложечки кормить
Петро сідає поруч на ліжко й обіймає кохану. Надія червоніє, кладе руки на коліна й вдає, що не помічає.
— Багацько було проблем, поки ми їх соєдинили, — розповідає Людмила. — Надя чистенька хазяйка. Ще якби Петя був чистенький. Але ми за це боремся.
— Нє-є, він неакуратний, — махає рукою Надія. Петро ловить її руку й цілує. — На столі жирне розляє, рукавами збирає. Одіж складаю за ним. На базар разом із ним ходимо.
Надія забирає в чоловіка свої руки, ховає під пахви.
— Я на роботу хожу, то є за шо на базар ходити, — каже Петро. — На кухні картошку з шести часов ранку після машини дочищаю. Надю не будю, хай собі спить. Помідори за мою зарплату купляємо, ковбаску.
— У них така любов! Тим, чим в молодості, вони вже не можуть займатися, то все в увагу вкладають, — пояснює Людмила. — Раз заходжу ввечері: на столі свічки горять, а він її з ложечки кормить.
— Ми повінчатися хочемо, — пояснює Надія.
— Вона не розведена. Чоловік кудись утік, чи живий ще, — пояснює Петро, нахиляючи голову до Надіїного живота. — Я два рази женатим був, але розводився. Перший раз в 25 років женився, її тож Надею звали. Рік всього пожили, дітей не було. Друга — Люба, прожили місяць. Пішла, всьо з обійстя повиносила, знайшла собі їздового на фермі.
Петро крутить на пальці срібну обручку, яку подарувала Надія. Він не дарував, бо в неї лишилася товста золота ще з першого весілля.
— Вінчатися треба для годиться, — підставляє лоб для поцілунку Петро. — Ми вже і так живемо непогано. То в кого діти будуть, треба.
1948, 23 січня — Надія Остафійчук народилася в райцентрі Бершадь на Вінниччині; мала на 7 років старшого брата Анатолія
1958, 12 липня — Петро Майданюк народився в с. Жигалівка Калинівського району на Вінниччині; мав на 6 років старшу сестру Марусю та на три — Галину
1966 — Надія одружилася з односельцем Федором
1983 — Петро одружився з односельчанкою Надією; через рік — з односельчанкою Любов"ю
2004 — із Бершадської райлікарні Надію направили до пансіонату як самітню літню жінку; за кілька місяців прийшов Петро
2005 — почали жити удвох
7 
35413
Коментарі