Петро Миколайович Блоха, 73 роки, торгує в Києві біля метро Лук"янівська. Чоловік невисокий, метра півтора на зріст, одягнутий у коричневу вицвілу шубу, засмальцьовану шапку-вушанку, старі бурки. Розповідає, що приїхав із села Луб"янка Бородянського району Київської області.
Біля нього розкрита картата сумка. У прозорих кульках загорнуті трави: безсмертник, березові бруньки. Збоку порізаний кубиками гарбуз. Аби не замерз, прикритий щітками для побілки стін.
— Я не каждий день тут стою, — виправдовується Петро Миколайович. — Усього кілька разів на рік. Вийшов якусь копійку заробити, онукам щось купить. Може, на цукерки з мандаринами наторгую, — киває в бік Лук"янівського ринку.
Петро Блоха 25 років працював у Луб"янці їздовим. Не доробив до пенсії рік, має ІІ групу інвалідності. Від держави одержує 500 грн.
— Ноги болять. Врачі сказали: щось внутрєннє, — пояснює.
Чоловік має доньку Тетяну, 45 років, четверо онуків і четверо правнуків.
— Меншій онучці Ірині руку відрізали по саме плече у 10 років, — опускає очі. — Надворі діти бігали да пнули її. Вона руку зламала. У лікарні, коли гіпс накладали, не просвітили. А там вена лопнула, зараженіє пішло. Без руки заміж вийшла, двох дітей народила. Меншому правнуку три рочки.
— Беріть гарбузика, домашній, зі свого городу! — звертається до жінки в норковій шубі. Але та проходить мимо.
Розповідає, що за радянських часів купив доньці хату:
— Зараз там 14 душ живе. Колись голова сільради давав доміки в селі. А їм не дав, бо своїм роздавав. Донька не працює, інвалід першої групи, онкохвора. Зять перебивається: кому щось строїти треба чи полагодити. Роботи в селі нема. Вони корову держать да город, так і виживають.
Петро Миколайович живе удвох із дружиною Ольгою. Вони у шлюбі 46 років.
— Їй щас 65, а вже не годна нікуди. Боліє — вени на ноги повикидали, да ще щитовидка. У лікарні трохи полежала, але врачі відказалися робити операцію. Сказали, якщо зачеплять тромб, баба помре, — розповідає крізь сльози.
З магазину виходить чоловік років 40 у шкірянці.
— Ану пашол отсюда! Скільки можна ганяти тебе. Чи по-іншому пояснити? — кричить. Петро Миколайович перебігає до сусіднього кіоску і там розкладає сумку.
— Не дають копійку заробити, — скаржиться він. — Бізнесмєни... Півгодини тому міліціонери ганяли. Мабуть, хотіли грошей. А де я їх візьму, як сам три гривні заробляю?
Розповідає, що має хату на дві кімнати:
— Колись велике господарство держали — корову, кури, свині. Землі багато було, два гектари. Продав її по 69 доларів за сотку. А ті, кому продав, зараз по 900 доларів перепродують. За землею доглядати треба. Баба давно хворіє, а потім і я занедужав. Не способні стали держати господарство. Залишили собі 50 соток городу. Картоплю, буряки, гарбузи, пшеницю садимо. Діти не помагають, у них свої хлопоти.
1934 — Петро Блоха народився в с. Яхнівка Іванківського р-ну Київської обл.
1960 — переїхав до с. Луб"янка Бородянського р-ну на Київщині
1961 — одружився з Ольгою; працював у колгоспі їздовим
1985 — отримав ІІ групу інвалідності
1962 — народилася донька Тетяна
1997 — захворіла дружина
2003 — розпродав землю, яку отримав на паї
2 
35413
Коментарі