Петра Мовчана поховали через 65 років

Жителі села Строкова Переяслав-Хмельницького району на Київщині Олексій (ліворуч) та Микола Мовчани на похороні свого батька Петра. Чоловік загинув у бою на Букринському плацдармі у жовтні 1943 року

15 серпня у селі Строкова Переяслав-Хмельницького району на Київщині перепоховали останки солдата Петра Мовчана.

Він загинув на Букринському плацдармі за 80 км од Києва 22 жовтня 1943-го. Тоді полягли 250 тис. солдатів. Прах Мовчана знайшов пошуковий загін імені генерала Ватутіна. Біля кісток лежав німецький кухоль і зіжмакана повістка до суду: жителя Строкової викликали як свідка.

Рідня Петра Мовчана влаштувала пишні похорони.

— Ой, таточку, як нам тяжко прийшлося, — плаче над труною Олексій Мовчан, 72 роки. Він столяр, сам зробив домовину батькові.

У дворі його молодшого на рік брата Миколи повно людей — прийшло все село. Баби сіли на лавки. Час од часу вони штовхають ціпками односельців:

— Галько, Манько, відійдіть, дайте хоч одним оком глянути.

Кістки вкриті білим простирадлом. Їх на кілька хвилин відгортають, щоб присутні подивилися. Труну закладають червоним гвоздиками. Сини Мовчана тримають у руках свічки й витирають сльози.

Могилу для Петра Мовчана викопали біля дружини Клавдії. Вона померла 2001-го.

— Батько був на фінській війні, — згадує Микола Мовчан. — Повернувся, а мені вже 3 годи і нехрещений. Зимою запрягли коня, мене замотали в кожух — і до попа. Батька знову на войну забрали у 1941-му. Під Кіровоградом потрапив у полон до німця. Через тиждень кожного сотого відпускають додому. І він прийшов, працював у селі кузнецем. А як третій раз його забрали, то більше не бачив, — плаче.

— Я пам"ятаю, як батька проводжали на фронт, — озивається Олексій Петрович. — Мені 7 років було. Я йому сумку підносив, там картопля та хліба шматок. Наздогнав і вхопив за ногу, кажу: "Візьми мене з собою". Батька погнали до Дніпра. Мати носила йому на другий день їсти в село Підсінне: картоплину спекла та гарбуза пшоняного. А як погнали бійців за Дніпро, то почули звістку, що його вже немає. Дід Василь Аврамич бачив, як загинув. Вони в одному окопі були. Батько з кулемета одкрив огонь по танках, і його зараз підкосила пуля. І він вибриком — в окоп. Мама заміж не виходила й нас у приют не здавала. Кормила, у 1947-му приходилось і жолуді їсти, і бавовняну макуху. Нічого батькового не прийшлося зносить — усе в Западну Україну пішло: на хліб міняли, на картоплину чи кілограм зерна.

Микола Петрович усе життя працював шофером. Сини Мовчанів померли, доньок назвали Лідіями.