"Батьки не знали, що я буду таким, аж до мого народження. Коли мене в пологовому будинку принесли до матері, вона налякалася: "Заберіть його!" — розповідає англійською 25-річний австралієць Нік Вуджичич. Чоловік у синій сорочці із зашитими всередину рукавами та коротких чорних шортах. — Мені потрібна була цілодобова допомога. Коли в 11–12 років тебе водять у туалет — це тяжко. Почувався тягарем для батьків".

Нік народився без рук і ніг. Від лівого стегна має невеликий відросток у формі стопи з двома пальцями. Відштовхується ним, перевалюється на другий бік і так пересувається. Він шість років подорожує світом, розповідає людям про себе, намагається підбадьорити інвалідів. Об"їздив Австралію, Африку, Азію й Північну Америку. Україна стала першою європейською державою у його турне. Наприкінці липня Вуджичич приїхав до Тернополя на запрошення громадської організації "Відповідь".

У готелі "Юхнович" показують фільм про Ніка: Вуджичич підводиться із невисокого ліжка, неквапно прямує до дверей, підхоплює зубами ключку для гри в гольф і вдаряє нею по вмикачу світла в кімнаті, вмикає електробритву й голиться. Потім готує собі яєшню.

Тернополянин Михайло Резнік приносить Ніка на руках, обережно ставить на стіл. Австралієць розповідає, що батько Борис, емігрант із Сербії, працював комп"ютерним техніком, останні 25 років служить церковним пастором. Мати Душка була акушеркою. Молодший брат Вуджичича працює вчителем, сестра вчиться на медсестру. Усі — здорові.

— Ніхто не відчував мого болю, — продовжує Нік. — Міг їздити до звичайної школи у візку. Мав помічника у класі. Робив усе, що й інші діти, але по-іншому. Коли всі каталися на велосипеді, я їздив на скейті. У футболі копав м"яча головою.

Молився, щоби в мене відросли руки й ноги, але чуда не сталося

Плавати Вуджичич навчився 6-річним. За два роки хотів накласти на себе руки.

— Намагався втопитися у ванній, потім кидався вниз зі столу. Але не дійшов до краю, — згадує Нік. — Найважче було у 10–12 років, коли з мене сміялися однолітки.

Каже, що йому подобається слов"янська кухня.

— Мама часто готує слов"янські страви, а ще — каву по-турецьки. В Україні мені сподобався червоний суп (борщ. – "ГПУ"). Це смачно, — додає українською.

Говорить: у юності депресував, доки не почув біблійну історію про сліпого чоловіка, якому Бог повернув зір.

— Молився, щоби в мене відросли руки й ноги, та чуда не сталося, — усміхається. — Якби кінцівки з"явилися, про це зняли би передачі й фільми. Багато людей сказали би, що це комбінована зйомка, і не повірили б. Я виступив перед двома мільйонами людей. І ніхто не заперечить, що я щиро усміхаюся і живу повноцінним життям.

Нік мешкає в Каліфорнії. У своєму будинку буває нечасто.

— Подорожую сорок тижнів на рік, удома буваю півтора місяця, — пояснює. — Тоді йду на пляж чи голосно вмикаю романтичні комедії по телевізору. Маю потужну стереосистему. Хотів би зустріти дівчину таку саму, як і я. Уже написав любовні пісні для неї.

1982, 4 грудня — Нік Вуджичич народився в австралійському Мельбурні у сім"ї сербських емігрантів
1990 — хотів накласти на себе руки
2001 — виступив із лекцією перед 300 студентами
2003 — закінчив коледж у Мельбурні, має ступінь бакалавра з бізнесу й фінансового планування
2005 — створив організацію "Життя без кінцівок", щоби допомагати інвалідам
2008, липень — приїхав до України. Його виступ на Співочому полі в Тернополі слухали 5 тис. людей

×