34-річний Павло Корчагін із міста Херсон учиться на програміста в університеті "Україна". 11 років тому чоловік утратив зір після невдалої операції на оці.

— Користуюся спеціальною програмою "Джаз", — Павло демонстративно клацає по клавіатурі. Кожну літеру озвучує російською грубий чоловічий голос. — Зараз учуся на четвертому курсі. У моїй групі шестеро чоловік. Усі зрячі, а мене взяли заради експерименту.

Корчагін живе на околиці міста у двокімнатній квартирі з 70-річною матір"ю Людмилою Іванівною. Зустрічає біля під"їзду в темних окулярах.

— До маршрутки проводить мама. Далі їду сам, — Павло ціпком простукує дорогу перед собою. Натискає кнопки в ліфті й відмикає двері. — Колись упав у бетоновану яму. Місяць хромав на дві ноги. Ще два рази звалився в каналізаційний колодязь. Перший раз побив усі коробки для компакт-дисків у сумці. Удруге гепнувся так, що чотири дні лежав нерухомо вдома.

Каже, зір погіршився у 7 років.

— Із батьками поїхав на море в Крим, — зводить брови. — Там мені стало погано. Постійно хотілося пити. У Києві лікарі казали, що це застуда. Пізніше виявили діабет. Не знаю, від чого. У дитинстві були стреси, можливо, злякався, коли собаки покусали. Коли після коледжу пішов у приватну фірму встановлювати супутникові антени, не бачив майже наполовину. Робота не підходила, бо не можна важкого підіймати, але платили добре. Кілька разів на очах були крововиливи. Мама запарювала трави, щоб укріпити судини.

1997-го Павла прооперували в клініці Філатова в Одесі.

— Спочатку лікарка прочитала мораль, чому не зберіг зір, — згадує чоловік. — Казала, якщо терміново не оперувати, через два місяці страшенно болітиме. Я погодився. Вийшло навпаки: око, яке не чіпали, слабо розрізняє, день чи ніч, а праве — взагалі не відчуваю, — поправляє окуляри. Через темне скло помітно майже закриту повіку. — Мені пошкодили кришталик. Пішла тотальна відслойка сітчатки.

За два тижні після операції в Павла почалися ускладнення.

Мама просить привести невістку

— Око боліло нестерпно. Пропонували повторну операцію. Я відмовився. Упав у депресію. Удома пролежав півроку. Спав по 18–20 годин на добу. За півроку почали боліти ноги. Мама вмовила поїхати в Крим на море. Там трохи ожив.

На столі дзвонить домашній телефон. Корчагін чекає, доки апарат визначить номер. "Номер неопределен", — лунає в кімнаті.

— Алло, Надю, я тобі передзвоню пізніше. Потім поговоримо, добре? — кладе слухавку.

Павло не одружений. Каже, що соромиться знайомитися з дівчатами. Для незрячих Херсонського товариства сліпих викладає на комп"ютерних курсах. Має п"ять учнів.

— В УТОСі подобається одна дівчина, — ніяковіє. — Зачарувала мене своїм голосом. Вона трохи бачить. Пише й виконує пісні. Часто виступає на концертах та різних конкурсах. Але, мабуть, не здогадується, що подобається мені. А мама просить привести невістку, щоби їй допомагала.

У своїй кімнаті Людмила Іванівна поливає фіалки у вазонах. Має їх приблизно 30 горщиків.

— Пропадають, коли включать опалення, — бідкається жінка. На лівому оці в неї жовтий згусток. — У мене високий тиск. Лопають судини. Колись теж оперували око, та невдало.

— Не нарікай на життя, — Павло обіймає матір за плечі.

— Як піде десь до другої ночі, то хоч подзвонив би, — супиться жінка. — Потім каже, що сидів із хлопцями в гуртожитку. А я ж чекаю. Не сплю.

Батько Володимир Михайлович покинув сім"ю 1982 року. Живе сам. Інколи провідує сина.

— Мама хотіла назвати мене Олегом, а батько вперся: "Хай буде Павлом!". Тепер уже, мабуть, мало хто знає, що був герой Павло Корчагін.

1973, 16 вересня — Павло Корчагін народився в м. Херсон
1980 — захворів на діабет
1990 — у технічному училищі N8 вивчився на налагоджувальника радіоапаратури
1996 — улаштувався на приватну фірму встановлювати супутникові антени
1997 — в Одесі зробили операцію на правому оці, утратив зір
1999 — вступив у товариство незрячих УТОС
2005 — студент Херсонської філії університету "Україна"

×