— Страшенно розгнівило, коли в листопаді 2013 року в центрі Києва брутально і безжально побили студентів. Такий цинізм і нехтування прагнення більшості українців іти європейським шляхом стали й для мене поштовхом діяти рішуче, — каже 42-річний Сергій ВАСИЛЬЧЕНКО з міста Гайсин на Вінниччині.

Він працює в місцевому краєзнавчому музеї. Був учасником Революції гідності.

— Вирішили негайно їхати на Майдан, — розповідає Сергій. — Закупили продукти й найпростіші медичні засоби. Із представниками місцевого осередку "Свободи" виїхали до Києва. Близько десятої вечора були біля Будинку профспілок. До нас вийшов наш земляк Сергій Котенко. Попросив підмінити вартових, які вже кілька днів не покидали пост.

Вразили самоорганізація і згуртованість на Майдані. Люди підтримували одне одного. Якщо бачили, що старий чоловік сам ріже дрова, одразу допомагали. Як хтось не справлявся на барикаді, теж не проходили. Там кожен проявив найкращі риси. Нам вдалося довести, що зібралися не розбишаки, які розхитують ситуацію в країні. А толерантні, культурні люди, що прагнуть змін у країні.

На Майдані Сергій Васильченко отримав три травми.

— У ніч на 11 грудня привезли "беркутівців" і мене охопив страх — стільки спецпризначенців ще ніколи не бачив, — розповідає. — Вони збіглися й почали штурмувати верхні барикади. Ми з іншими активістами намагалися їх стримувати. В якийсь момент барикада хитнулась і я впав на землю з 2,5-метрової висоти. Підняв штанину, а там все в крові — чимось розпоров ногу. У Будинку профспілок дали кровоспиняючий бинт. Я нашвидкуруч замотав рану й побіг назад. Ту барикаду вже розібрали, "беркутівці" підійшли близько. Тоді думав, що Майдан знищать. Але в цю мить працівник київського метро вийшов по відкритому зв'язку і закликав усіх іти на Майдан. Таксисти підвозили безкоштовно. На Майдані людей ставало дедалі більше. Десь опів на п'яту ранку добровольців було так багато, що спецназ і внутрішні війська відступили.

Ще одну травму отримав 18 лютого в Маріїнському парку. Під час рукопашних зіткнень відчув сильний удар по голові, мабуть, дубинкою. Хоч був у двох в'язаних шапках і армійській касці, знепритомнів. Того ж дня біля Кріпосного провулку в мене під ногами розірвалася світлошумова граната. Сам витягнув уламки і знову побіг на Майдан. Ніколи не забуду, як переносив тіла загиблих.

Пізніше в Сергія напухла й посиніла нога.

— Виявилося, що не всі уламки гранати витягнув. Лікар-волонтер взявся шукати стороннє тіло. Сказав терпіти, бо наркозу не було. Всунув хірургічні ножиці в ногу. Витягнув пластмасову кулю розміром з ліщину. Після цього порадив їхати до лікарні. Сказав, потрібна ще одна операція, щоб уникнути сепсису й ампутації. Ввечері одна киянка відвезла в лікарню. Наступного дня я був на операційному столі. Рану почистили під загальним наркозом. Потім ще тиждень лікувався.

Після травми Васильченко проходив реабілітацію в санаторії Трускавця. Дістати путівку допомогли волонтери.

— Майдан нас об'єднав і змінив, — каже Сергій Васильченко. — Ми вже ніколи не будемо іншими. Але боротьба за незалежність триває.

×