40-річна Надія Марчук із містечка Срібне на Чернігівщині — інвалід дитинства. У неї множинна дисплазія суглобів: маленький зріст — 120 см — і короткі кінцівки. Пересуватися може лише на милицях.
Стіни її кімнати у квартирі обклеєні фотошпалерами. На них зображений ліс.
— Купувала їх кілька років тому, коли ставила у школі виставу "Лісова пісня" за п"єсою Лесі Українки, — Надія відкладає милиці біля столу. Брат Сергій, 33 роки, допомагає їй умоститися на стільці. — Спочатку хотіла бути вчителькою математики, вступати у Ніжинський педінститут. Але побоялася, що не дотягнуся до дошки, щоб писати формули. Пішла на літературу. Потім одинадцять років у рідній школі пропрацювала.
Каже, у поліклініці їй не видавали довідку про придатність до навчання.
— Лікарка сказала, що папірця не дасть. Ми з мамою наполягли показати перелік захворювань, із якими не можна вступати до вузу. Моєї хвороби там не виявилося.
Надія народилася з ногами, зігнутими в колінах. Руки не розпрямлялися в ліктях.
— Коли народжувалася, мені пошкодили хребет. Мама розповідала, що роди приймала не акушерка, а місцевий хірург. Вона поспішала на автобус до Чернігова — викликали на партзбори. Видавила мене з живота, мама чула хрускіт. Мене можна вважати жертвою КПРС від народження, — жартує.
Ходити почала у рік і місяць.
— Бігала на зігнутих ніжках досить швидко. Батьки повезли мене оперувати в Ленінград. Бабуся була проти, казала, що сама виходиться.
У науково-дослідному дитячому ортопедичному інституті в Ленінграді (нині Санкт-Петербург, Росія) Надію оперували десять разів.
— Зробили так, щоб коліна не згиналися і могла ходити рівно. По декілька місяців лежала в гіпсі з розчепіреними в боки ногами, — згадує. — Нині ноги тримаються на самих м"язах, тазові впадини заросли хрящем. Казали, після 30 років не ходитиму зовсім. Але не врахували мого впертого характеру.
Видавила мене з живота, мама чула хрускіт
Брат проводить Надію до книжкової полиці. Меблі висять на висоті 1,5 м. Жінка виймає з-за скла дві збірки своїх віршів. Додає, що почала писати у шість років. Дві п"єси отримали дипломи конкурсу "Коронація слова". Навесні київське видавництво "Грані-Т" дало за роман "Пригоди Дзвінки та Данилка" третю премію — 1 тис. грн.
— 2004-го попросила грошей на книжку у Віктора Ющенка. У штабі сказали, що не дадуть, бо то підкуп виборця, — сміється. — Телефонувала якась пані Віра, порадила віддати квартиру під заставу, як це зробив Ющенко, коли йому бракувало коштів на вибори.
Два роки Надія Марчук жила у брата в Мукачевому на Закарпатті.
— Брат там служив військовим, покликав до себе. Однокімнатна квартира в Мукачевому тоді коштувала 2 тисячі доларів. Доки назбирали гроші, ціни підскочили в десять разів. Потім брат звільнився, бо сварився із керівництвом. Повернулися у Срібне.
У двокімнатній квартирі Надія живе з 71-річним батьком Олександром і братом. Молодша сестра Марія, 29 років, одружилася, має власне помешкання в Ужгороді.
— Усю домашню роботу виконує тато. Я й сама можу готувати чи прибирати. Купую одяг 46-го розміру і вкорочую на машинці. Взуття беру на фабриці для інвалідів у Чернігові.
Отримує 700 грн пенсії. Дає уроки англійської вдома. Має 15 учнів.
— Уже в печінках та англійська сидить, — сплескує руками. — Вірші не маю часу писати. Але як людям відмовиш.
1968, 21 березня — Надія Марчук народилася в м. Ладан Чернігівської області
1985 — вступила до Ніжинського педагогічного інституту на факультет російської філології
з 1990-го — викладала українську літературу та англійську мову в школі у Срібному на Чернігівщині
2001 — звільнилася, на два роки поїхала жити до брата в Мукачевому на Закарпатті
2005 — видала власним коштом збірку віршів "Версії", за рік — "Прозорий час"
2007 — померла мати; отримала машину "Славута", пішла на курси водіїв
4 
35413
Коментарі