48-річний Валентин Борисенко з Києва улюбленою дитячою грою називає лапту. У неї грав на канікулах у бабусі в селі.
На відстані 30–40 м проводять дві паралельні лінії. Одна з них означає город, а інша — кон. Команди стають по різні боки поля. Для гри потрібні м"яч і битка.
Із кону гравець кидає м"яч. Із городу треба його відбити якнайдалі, пробігти через усе поле і повернутися назад. Суперники ловлять м"яч і намагаються влучити ним у того, хто перетинає ігровий майданчик.
Якщо в бігуна попали — команди міняються місцями. Якщо ні, команді потрібно якнайшвидше передати м"яч у город, доки туди не повернувся бігун. Тоді він мусить залишитися за лінією кону.
Якщо гравець погано вдарив по м"ячу, його легко "осалять". Тому він може не бігти, а лишитися в своїй команді, але за лінією гри — у передмісті. Повертати гравців, які лишилися за коном і в передмісті можуть сильні учасники, які гарно відбили м"яч. Вони біжать з "ув"язненим" і забирають його в команду.
Виграє команда, гравці якої всі по черзі відбили м"яч і побували за лінією кону. Програє, якщо відбили м"яч, але ніхто не побував за лінією кону.
— Ми вчилися уважності й спритності, швидко бігали, — каже Борисенко. — У команді нас було п"ятеро. Досі товаришуємо. Інколи збираємося. Але вже роки не ті, щоб знов зіграти. У кого барильце пивне з"явилося, у кого серце хапає.
2 
35413
Коментарі