Адигейський художник Мурат Борсов, 26 років, живе в дерев"яній хаті на вершині гори в аулі Кошехабль, що в Адигеї. До Києва приїхав на запрошення друга Олексія, який організував йому виставку в галереї Києво-Могилянської академії.
Поряд з полотнами Мурата висять картини батька й сина Сергія і Максима Перелигіних із селища Хатькове поблизу Москви, а також киянина Володимира Білоконя. На них зображені двоголові люди й дерева з руками.
— У цих авторів схожий стиль. Вони малюють Божі створіння, — пояснюють організатори.
У холі четверо студентів у кольорових смугастих сорочках, з безліччю косичок на голові, гупають у барабани. Мурат розливає воду з електрочайника в маленькі керамічні чашечки, подає гостям.
— Это чай из натуральных адыгейских трав. Друг, угощайся, пожалуйста, — звертається до кожного.
До Борсова підбігає трирічна Яна, донька однієї з відвідувачок.
— Мурат, дай мне чай!
Хлопець надпиває з чашки і віддає Яні.
— Борс, іди до мікрофона, — кличе кураторка виставки Анна Габе. Художник відмовляється. П"ятирічний хлопчик смикає його за светр. Мурат виходить до публіки, закриває обличчя долонями і повертається до столика, за яким сидів.
— Моє лице — це мої картини, — пояснює "ГПУ".
Розповідає, що народився в Магаданській області Росії.
Прати не вмію, тому ношу чорне
— Мама — фельдшер, а батько працював водієм. Бачив їх нечасто, більше часу проводив зі старшим братом Тимуром. Він мій перший і єдиний учитель. Тимур малював кольоровими олівцями різні химери, а я змальовував,— поправляє пасмо волосся, що нависло над очима. — Він зображав багатоголових людей чи дерева, що ростуть коренями догори.
На початку 90-х родина переїхала до Адигеї, на батьківщину батька.
— Тимур кілька років тому виїхав до Москви. Він юрист. Із другом винаймає квартиру. Працює в якійсь приватній фірмі.
Я виставляв свої картини на психологічному факультеті Санкт-Петербурзького університету, — веде далі. Там сказали, що вони — наркоманські. Якось я спробував травку, — зізнається Мурат. — Потому зробив два штрихи й дивився на них дві години. Коли отямився, побачив, що нічого в них цікавого немає.
Він перевертає руку долонею догори й підносить до очей.
— Мені був знак згори, що приїду до Києва. Навіть чув ваші пісні, значення яких не міг зрозуміти.
Виходимо в коридор, сідаємо на стільці під стіною. Мурат каже, що часто бачить віщі сни.
— Я живу на вершині гори біля міста Майкоп. У одноповерховому дерев"яному будиночку, подарованому батьками на день народження, — продовжує. Живу сам, іноді заходять друзі. Якось ластівка прилетіла, жила зі мною місяць, а потім зникла.
Каже, що поряд із будинком є криниця, в хаті — пічка.
— Узимку топлю дровами, аби зігрітися. Нещодавно задрімав і ледве не наробив пожежі. Готую сам, але погано. Варю кашу, якої вистачає на кілька днів. Іноді мама приносить поїсти. Прати не вмію, тому ношу чорне.
Розповідає, що працює на Майкопському керамічному заводі:
— Полірую різні речі, відроджую древні технології, щоб грошей заробити. Свої картини тримаю вдома, на підлозі. Не продаю їх, а дарую. Буває, більше не можу їх бачити, бо випивають мене. Тоді закриваю їх і йду до озера, річки чи до батьків. Або їду до брата в Москву.
Дівчини не має, бо дівчата його не розуміють.
— Приїздіть до Майкопа, — запрошує. — Там мене усі знають.
1981, березень — народився в місті Певек на Чукотці в Росії
1994 — із батьками та братом Тимуром виїхав до міста Майкоп, Адигея
1998 — вступив до Майкопського технологічного інституту, здобув спеціальність менеджера з туризму
2002 — полірувальник на Майкопському керамічному заводі
2005 — батьки подарували будинок на горі поблизу Майкопа
2007 — перша виставка в Києві
2 
35413
Коментарі
1