Михайло Бриних, 32 роки, пише літературно-критичні статті, веде теле- та радіопрограми, знімає документальне кіно. Він також автор роману "Електронний пластилін". Презентував його три тижні тому на Форумі видавців у Львові.

— Голова не болить, бо вперше водку з пивом не мішав, — посміхається Бриних. — Але потратилися з дружиною до послєднєй рубашкі.

Михайло сідає на лавку в сквері біля пам"ятника Махтумкулі в Києві, на розі вул. Пушкінської і Прорізної. На чорній футболці біліє надпис англійською: "В дупу молоко! Чи є трава?".

— Оце виповз у місто, може, якихось грошей дістану. У смислі, гонорари якісь, — уточнює й закурює "Лакі Страйк".

Пенсіонерка, що сидить поруч, невдоволено озирається, встає і йде на іншу лавку.

— Це перший виданий роман. А написаний — другий. Чому написав? — перепитує Михайло, блискаючи металевим штифтом. — Це треба починати здалека.

Знову закурює. Потирає неголене підборіддя.

— У мене батько інженер. Він хотів задати мені технічний напрям у житті, — каже Бриних. —  Але інженера-програміста з мене не вийшло. Може, через те, що я ще в першому класі подивився фільм "Судьба барабанщика". Після цього загорівся ідеєю стати баяністом. Ми небагато жили. Але батьки купили баян "Орльонок", і я чемно ходив до приватного викладача. Бо музичної школи в Біличах, де ми жили, не було. А пхатися до міста — далеко.

Після кількох місяців занять, згадує, викладачка похвалила його й пообіцяла в майбутньому навчити грати мелодію пісні "Миллион алых роз".

— Коли почув цю перспективу, зненавидів і баян, і музику. Кар"єра музиканта була закінчена.

Натомість у старших класах Михайло відчув потяг до письменства. Пояснити його не міг ані собі, ані батькам. Попросив їх купити друкарську машинку. Друкував на ній свої вірші. В редакціях і видавництвах їх хвалили, але друкувати відмовлялися.

Через захоплення поезією й настільним тенісом, за словами Бриниха, він почав прогулювати заняття в інституті. Звідки на другому курсі його відрахували. Вірші продовжував писати, але з римованих перейшов на верлібри. Пізніше кинув віршувати взагалі.

— Загибель моєї поетичної творчості відбулася в редакції журналу "Україна", де я почав працювати, — пригадує Бриних. — Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вікторією. Вона в мене закохалася через один критичний есей. Зміст його полягав у тому, що сучасна українська література — це гівно.

Через рік Михайло й Вікторія одружилися.

Оце виповз у місто, може, якихось грошей дістану

— Але ж гонорар, — зненацька згадує про гроші. Дістає мобільний телефон "Сіменс", набирає номер. Відповіді немає. Михайло продовжує:

— Батькові дуже приємно, що я написав роман. Але його засмутила ненормативна лексика в тексті, хоч її там небагато. Утім, мої діти, наприклад, читають, гигочуть. Думаю, вони знають матюків навіть більше, ніж я.

Бриних пояснює, що роман — це згусток людських доль, на які має вплив одночасно і минуле, й майбутнє.

Під час написання траплялося щось містичне?

— Аякже, — оживляється. — Було, що йду вулицею й зустрічаю старого знайомого. Радію, всміхаюся до нього, хочу привітатися. І в останній момент згадую, що він помер. Сконфужено йду геть. Але через годину зустрічаю іншу людину, і теж небіжчика.

Скільки ж ти випив перед цим?

— Ніскільки. Пити я загалом люблю. Але алкогольних глюків у мене немає. Плюс — не можу писати ні в стані сп"яніння, ні на похмілля, — запевняє.

Кажуть, що перший роман ти написав, побившись об заклад?

— Мене Ганна Безулик запросила на програму "Сніданок з 1+1". Я мав зіграти роль злобного критика. Говорили про жіночі любовні романи. Я доводив, що це все — лайно. Вона каже: а слабо тобі самому написати роман? Я кажу — нєфіг дєлать.

Прямо в студії, згадує Михайло, вони побилися з Безулик об заклад на ящик вірменського коньяку. Протягом трьох місяців Бриних мав написати любовний роман.

Написав навіть швидше — за два місяці. Його опублікували в журналі "Кур"єр Кривбасу", а Бриниху доправили додому ящик коньяку.

Просувати наступний роман він збирається, як і попередній, із власними музичними номерами.

— Ми ж організували оркестр дегенеративної музики. Я там на баяні "Орльонок" граю. Письменник Тарас Антипович — на балалайці та блок-флейті, а музичний критик Криштофович-молодший терзає гітару і мак-бук.

Чим займаєшся, крім писання?

— Рибалкою. Можу, як ідіот, вийти з вудочкою на Дніпро. Усі сміються і тикають пальцем, бо що на Дніпрі робити з вудочкою? Але мені важливий процес: постояти, повтикати.

За словами Михайла, його мрія — взагалі не працювати. Але поки що змушений, бо є сім"я, діти. Донька Леся, розповідає Бриних, займається музикою в дитячій школі мистецтв N4. Уже стала лауреатом багатьох конкурсів. Син Федір писав рецензії на дитячі книжки в журнал "Книжник-рев"ю".

— Але швидко охолов. Та й "Книжник" прикрили, — каже Михайло.

Зітхає й береться за телефон.

— Ні, ну де ж ці дєнєжки брати? Дома ж повний голяк.

Ось випустиш третю, четверту книжку…

— Але ж їх ще треба написати.

1974, 21 листопада — Михайло Бриних народився в Києві в родині інтелігентів
1991 — закінчив середню школу N55; вступив до Київського інституту легкої промисловості
1993 — відрахували за прогули; працював у журналах "Основа" та "Україна" редактором відділу
культури
1994 — познайомився з поетесою Вікторією Стах і її сином Ярополком
1995 — одружився з Вікторією
1996–2001 — навчався в Інституті журналістики
1995 — народилася донька Леся; за два роки — син Федір
2001 — написав роман "Реальна ніжність вирваного серця"
2006 — зняв документальні фільми "Підземний подзвін" та "Сало для українця"
2007 — видав роман "Електронний пластилін"

×