Родина Котків 1994-го втекла з Грозного до України. Людмила Коток із сестрою, донькою, матір"ю та батьком оселилися в Чайкиному Новгород-Сіверського району на Чернігівщині. Це рідне село екс-президента Леоніда Кучми.
Любов Коток, 59 років, стоїть на ґанку, дивиться догори. Дах у сінях її хати протікає — видно дірки.
— Крыша проваливается, и пол прогнил, — бідкається жінка. — Этому дому больше ста лет. Когда-то в нем была сильрада.
Людмила виставляє на журнальний столик відкорковану пляшку "кагора". Несе солені гриби, яєшню.
— Мій батько Микола з України, виріс на Чернігівщині, — розповідає російською. — Мама Таїсія жила в Грозному, її сім"я — із терських козаків. А батько служив у Томську. 1957 року мати написала листа офіцерові в армію. Вони з батьком два роки переписувалися, а тоді зустрілися в Москві на вокзалі. Тато не міг упізнати матері: на фото вона була з косою, а перед побаченням зробила завивку. Ми с братом Миколою народилися в Томську, а потім усі переїхали в Грозний.
Людмила згадує, як 1994-го в Грозному підірвали залізницю, аеропорт.
— Для росіян підігнали автобуси і сказали: хочете — їдьте. Мій чоловік Арам — вірменин. Він працював кухарем у кафе, інколи грав на гроші в карти. Чоловік пішов на роботу й не повернувся, — жінка змахує сльозу пальцями з манікюром. — Я кинула трикімнатну квартиру. Із собою прихопила тільки музичний центр і золото. По дорозі все спродала. Приїхали на Чернігівщину — до двоюрідного дядька, в село Смяч. Жили в сараї.
Любов зазначає, що Смяч — село бідне.
— Хати під соломою, підлога — з глини. Вікна виходять у двір, — кривиться. — Ми переїхали до сусіднього Чайкиного.
Голова чайкинського колгоспу виділив їй халупу під модний салон. Раніше в Грозному Людмила працювала перукаркою.
— Воду гріла кип"ятильником. З інструментів мала тільки ножиці й фен. Клієнти розраховувалися молоком, яйцями, — згадує ті часи жінка. — Потім хатину знесли. А замість неї побудували церкву.
У церкві Любов Коток співає в хорі другим голосом.
— Я любила слухати Кабальє, Фреді Меркюрі, — каже вона. — А тут і сама почала співати. Дружу з сім"єю молодого священика Романа.
Наділа до Путіна свій найкращий червоний брючний костюм
Молодша сестра Любові Надія працювала в чайкинській школі прибиральницею. Разом вони взяли 40 соток городу, спорудили теплиці. Продавали в райцентрі розсаду й городину.
Коли закрилася перукарня, Любов Коток пішла працювати скотаркою на місцеву агрофірму ім. Шевченка.
— Донька Марина вступила до коледжу, вчилася там на перукарку. Треба було платити за навчання, — розповідає. — Навоз вичищала, корів мила. Якщо були брудні, начальство знімало третину зарплати. Із 300 гривень забирали сто.
Український паспорт Любов Коток отримала 2006-го.
— 12 років не могла оформили громадянство. Мама померла без паспорта. А донька Марина виходила заміж по-загранічному, — говорить вона.
Господиня несе весільні фото доньки. Чоловік Марини — будівельник. Приїхав до Чайкиного з Черкас ремонтувати школу і закохався. Батьки зятя купили їм у Черкасах двокімнатну квартиру.
Любов Коток намагалася зустрітись із Леонідом Кучмою, коли він приїжджав в село на Пасху. Хотіла, аби допоміг їй із паспортом. Кучма був ще президентом.
— Прорвалася до нього в церкві. Кучма подивився і спитав: "То це ти — чеченка?". Я розплакалася і пішла, — супиться жінка. — В селі мене прозвали чеченкою, хоч я росіянка.
2001 року на батьківщині Кучми побували президенти Росії та Білорусі.
— Біля церкви Володимир Путін зустрічався із людьми. Я наділа свій найкращий червоний брючний костюм. Думала, може, хоч Путін допоможе мені. Бо компенсації за покинуту трикімнатну квартиру в Грозному я так і не отримала. Охоронець Путіна вислухав мене і передав по рації: "Жінку в червоному не пропускати".
Каже, іншого разу до Кучми намагалася пробитися її матір.
— Прийшла з костуром у сільраду. Голова Людмила Стуканова викликала дільничного міліціонера. Він тримав маму в кімнаті, доки Кучма не поїхав, — каже Коток.
Брат Людмили Микола квартиру в Грозному продав, а в Росії купив собі житло. Сестра Надія вийшла заміж за росіянина, живе під Можайськом. Мати померла в 72 роки.
— Лишилася я сама, — зітхає Людмила. — Донька кличе в Черкаси, сестра — у Росію. Поїхала б, та шкода кидати насиджене місце.
2 
35413
Коментарі
1