Леонід Калитко серед сміття знайшов "Кобзар" 1884 року

 

89-річний Леонід Калитко з райцентру Калинівка  Вінницької області на подвір"ї змітає віником зі стежки сміття та болото. Спирається на ціпок.

— Прямо калікою став, диски повипадали, — тримається рукою за спину Леонід Григорович. — Не можу бистро ходити. Заходь до будинку і роззувайся, — запрошує.

На білих стінах висять картини. На столі — підручники з англійської мови, фізики та математики. Зверху лежать дві поетичних збірки 24-річної племінниці господаря Катерини. У серванті біля посуду стоїть картонний блакитно-жовтий портрет Тараса Шевченка. Леонід Калитко зауважує, що його треба в рамку поставити.

Виймає із шафи сіру книгу. Збоку на ній стрічка з написом "Т. Шевченко. Кобзар". Сторінки пожовкли, деякі підклеєні папером. Книжка видана в Санкт-Петербурзі 1884 року. На першій сторінці фото Тараса Шевченка та печатка із підписом старослов"янською: "Продаёться въ книжныхъ магазинахъ в КиевЪ-  и ОдессЪ- ".

Леонід Григорович зауважує, що це видання не проходило цензури — що написав Шевченко, те й видали.

Калитко знайшов "Кобзаря" у війну, коли його бригада визволяла села Полтавщини. У серпні 1943-го підійшли до спалених Шишаків.

— З усіх домів стояв лише напіврозвалений цегляний будинок. То була школа. На підлозі валялися бумаги. Я примітив серед сміття книгу. Відкриваю, а то "Кобзар" 1884 року, — згадує він. — Я запхнув його в речмішок і гайда.

Серед солдатів, що воювали разом із Калитком, було четверо вчителів. Чоловік каже, що при кожній нагоді відкривали й читали Шевченка. Як визволяли Черкащину, побували в рідному селі поета Моринці.

Тато — трудяга, все життя працював

— Питаюсь людей, де Шевченкова хата? Ондо, кажуть, спалена, і показують на горб. Із солдатами зняли з голови пілотки, — веде далі чоловік. — Я тоді прочитав рядки з "Кобзаря": "Гомоніла Україна, довго гомоніла, довго, довго кров степами текла, червоніла..."

Перед війною Леонід вступив на педагогічні курси у Вінницю, а його брат Костя — до Одеського університету. Але закінчити їх не встигли, бо потрапили на фронт. Усі бої пройшли разом, в одній артилерійській бригаді.

У повоєнні роки Леонід Калитко працював директором Калинівської школи робітничої молоді. До пенсії викладав історію.

— У нас училися поляки, естонці, навіть цигани, — згадує ветеран. — Траплялися школярі, яким було й за 30 років.

Леонід Калитко з 85-річною дружиною Надією Трохимівною мешкають у власному 4-кімнатному будинку. З ними живе 48-річний син Віктор. Працює в одній із Вінницьких фірм інженером, на роботу добирається громадським транспортом. 60-річний Сергій — кандидат наук, викладає історію у Вінницькому педуніверситеті.

Господар каже, залишить "Кобзар" синам у спадок.

— Тато — трудяга, все життя працював, — зазначає син Сергій. — Він не з тих, хто займався бізнесом.

Леонід Калитко познайомився з майбутньою дружиною через двоюрідну сестру Соню Гаврилюк. Жінки працювали разом у банку.

— На Октябрський празник у банку влаштували вечір, — згадує господар. — Надя мене туди запросила. А вона в мене славненька була — красуня, розумниця. Прилип до неї назавжди. Щасливий з нею. Тільки переживаємо за синів. Мають освіту, роботу, а дружин досі не знайшли.

1919, 6 січня — Леонід Калитко народився у м. Калинівка на Вінниччині
1939 — вступив на річні педагогічні курси у Вінниці
1941 — пішов на фронт
1943 — знайшов у селі Шишаки на Полтавщині "Кобзар"
1945 — працює кореспондентом у районній газеті
1946 — влаштувався інструктором у райком партії, 3 листопада — одружився з Надією
1947 — народився син Сергій, через 11 років — син Віктор
1955 — звів будинок
1956 — заочно закінчив Вінницький педуніверситет
1960 — до пенсії працював директором Калинівської школи робітничої молоді

×