70-річний режисер Роман Віктюк виходить із під"їзду будинку на площі Галицькій у Львові. Одягнений у сірий піджак з пістрявими написами, у темних окулярах. У нагрудній кишені — ще одна пара окулярів. Супроводжує його 17-річний племінник Борис і 19-річний київський актор Слава Соломка.

— Тут мали поставити пам"ятник мені, — запевняє Роман Григорович, показуючи на монумент князю Данилу Галицькому. У Віктюка дзвонить телефон — мелодія групи "Квін" "I Want To Break Free".

— А-а-ало, — розтяжно відповідає. — Да, Филиппка. Ты будешь хорошо работать весь концерт? Ты думаешь? Филиппонька, хорошо, я тебя обожаю, давай.

Каже, що розмовляв із Філіпом Кіркоровим.

— Ти можеш бути вільний, — звертається до племінника.

Слава Соломка супроводжує нас далі.

Дорогою режисера перепиняє група львів"янок. Просять сфотографуватися. На вулиці Валовій Віктюк бачить лавочку, на краю якої сидить жінка. Пропонує присісти. Розповідає, що має зустрітися із артистом Юрієм Єременком. Той збирається звести за Львовом будинок відпочинку для престарілих артистів. Віктюк обіцяє залучити до цього проекту впливових людей.

— Роки два тому в Києві мені давали якусь грошову премію, — згадує. — Я поняття не мав, скільки там грошей. Підійшов до мікрофона й кажу: "Я передаю ці гроші заслуженому артисту, який тут присутній, аби він віддав їх директорові будинку ветеранів у Києві". Я думав, хоч хто-небудь встане і скаже: "І ми, і ми також". Хтось тихенько прошепотів: "Ему, конечно, хорошо, он же миллионер".

Перерва, — веде далі режисер. — Підходить до мене цей актор з дружиною: "Мы вам так благодарны. Но я понимаю, что вы сделали это на камеру. Вот, возьмите ваши деньги назад. Если мы отдадим их директору, их потом никто не увидит". Я передав гроші народній артистці Аді Роговцевій. Вона їздила до акторів з подарунками два роки. Значить, сума була хороша.

Віктюк купує торт "Елітний" за 91 гривню 50 копійок

Не хочете перевезти театр Романа Віктюка в Україну?

— Це пропонував перший президент Леонід Кравчук. Зібрав своїх товаришів, повів нас усіх на Хрещатик. Біля парламентської бібліотеки там є гора. Він говорить: "Якщо вам це подобається, завтра ми робимо тут театр". Мені тихо на вухо говорить один з його помічників: "Він, мабуть, не знає або забув... Там порохові склади військові. На цій території не дозволять будувати".

Віктюк каже, що не має, українського громадянства.

— Кравчук дивувався, що я не громадянин України. Говорить: "Завтра зробимо усе". А потім: "У нас нема можливості, якщо не зречетеся московського громадянства". Але ж у мене прекрасна квартира біля Кремля. Ну, і театр.

У Москві ви мешкаєте в квартирі, де раніше жив син Сталіна Василь?

— Я спершу боявся туди селитися. Але священик все освятив. Вибивав мені цю квартиру в мера Москви Лужкова покійний актор Михайло Ульянов. Лужков не хотів віддавати, говорив: "Туда Пугачева хочет". Але Ульянов назвав моє прізвище, і Лужков підписав: "Ему можно".

Будинок, у якому мешкає родина Віктюка у Львові, розташований на місці кам"яниці, де колись знімав помешкання Іван Франко.

— Коли ще була радянська влада, наверху там стояли величезні неонові букви: "Слава КПРС". Ми жили на останньому поверсі. Це світло ввечері освітлювало всю кімнату червоним кольором. Діри в даху були такі від тої "КПРС", що стеля затікала. Я дзвонив у ЖЕК і говорив: "Ваша влада тече!". Тільки недавно дах залатали.

Говорить, що першу виставу поставив у 13 років. Було це в будинку на площі Ринок, де вони тоді жили.

— Якось зібрав дітей, чоловік сорок. Сказав: "Як це, птахи літають, а я ні?". Причепив собі якісь віники на руки, заліз на дерево на подвір"ї нашого будинку. Пам"ятав, що треба набрати повітря, стрибнути вверх — і летиш. Тричі намагався злетіти і тричі падав.

У дитинстві були неслухняним?

— Коли перший раз ішов до сповіді в церкву на вулиці Руській, мама говорила: "Якщо будеш брехати, Бог покарає тебе тут же, біля церкви". І от сидить священик, а я йому все кажу неправду. Тільки вийшов звідти — побіг до хати. І знизу мамі кричу: "Бога нема!". Після сповіді всі стали до групової фотографії. Коли мені дали це фото, я взяв ножиці й виколов собі очі. Щоб ніхто мене не впізнав. Тепер заплатив би за цю фотографію будь-які гроші. Тільки щоб там у мене не були виколоті очі.

Згадує, що під час вистави "Украдене щастя" у МХАТі співав хор з греко-католицької церкви, яка за радянських часів була заборонена.

— Я попросив дружину посла Канади, щоб вона привезла звідти греко-католицьку службу. На обговоренні замміністра культури, він сам зі Східної України, каже: "Роман, а що за хор співає так прекрасно в цій виставі?". Я кажу без паузи: "Чернівецький". І він без паузи: "Які прекрасні голоси у нас на Україні".

Після розмови Роман Віктюк прямує до кондитерської на вулиці Джохара Дудаєва. Купує торт "Елітний" за 91 грн 50 коп. Дорогою додому режисера застає злива. Він ховається у продуктовому магазині. Вітається із продавщицями.

— Дощ скоро мине, — говорить жінці, яка також забігла перечекати зливу. — Бо на калюжах є бульки.

1936, 28 жовтня — Роман Віктюк народився у Львові
1949 — поставив першу виставу з акторами-однокласниками
1956 — закінчив акторський факультет Інституту театрального мистецтва в Москві
1991 — відкрив "Театр Романа Віктюка"
У Львові живуть сестри режисера — 66-річна Христина і 60-річна Данута

×