Професор Костянтин Тищенко, 64 роки, знає, мабуть, найбільше іноземних мов в Україні. Кажуть, керівництво Київського Національного університету написало листа з проханням, щоб його внесли до Книги рекордів Гіннесса. Однак Тищенко відмовився. Коли я прийшов до професора, він саме виставляв за двері моїх колег з газети "Факты". Ті якраз намагалися завести розмову про "ту книженцію".

— Переді мною до неї записали одного, що більше за інших з"їв спагеті! – лютував Тищенко. – І ви хочете, щоби я погодився?

— Хіба не почесно, щоб Україну прославив поліглот?

— "Поліглот" серед філологів – то лайка, – пояснив він і потер долонею свою безволосу голову. – Ми не колекціонуємо мови! А вивчаємо, бо мусимо навчати інших. Сідайте!..

Грошей не мав навіть на трамвай

Я покірно сів. Професор Тищенко об"їздив півсвіту. Володіє фактично всіма мовами Європи, добре знає перську, деякі з рідкісних фіно-угорських. І, єдиний в Україні, розмовляє мовою басків – народу, що живе на території сучасної Іспанії. Разом виходить цілих 50.

— Не смійте нікому повторювати цю цифру! — сердиться він. — Я тиха, скромна людина...

У Музеї мов, створеному Тищенком під самим дахом "червоного" корпусу університету, повно пилюки. У сусідній залі саме шліфують паркет — машина гуде, мов трактор.

— Ви навчалися баскської мови в Басконії? – запитую, коли професор показав музей – усе, крім недошліфованої зали.

— Не баскської, а баскійської, — поправляє він і запитує по телефону когось, чи дають зарплату. Потім кривиться, порпається в кишені. Одягнений професор бідніше за тих, кого навчає, – в недорогий піджак і пом"яті штани від іншого костюма.

— Нову мову вчу, коли її треба викладати студентам, — каже він. — Самотужки.

— А як потрапили до басків?

— Був 1991-й. Я познайомився з одним їхнім журналістом. Того баскійського прапора, що він привіз, хтось із наших виніс на Хрещатик на демонстрацію. Потім баски в Сан-Себастьяні, їхній столиці, розповідали, що дуже стривожилися, бо подумали, що прапор України такий самий, як у них. Наша самостійність надихнула їх продовжувати боротьбу за свою незалежність. Поїхав я на запрошення тамтешнього університету, просто перед самим ГКЧП. Упевнений був, що в Москві візу зарубають.

Тут шліфувальна машина нарешті стихла, і професор перестав її перекрикувати. Пилюка летіла така, що хтось у кутку чхнув. Ми помітили студентку. Вона, мабуть, чекала із заліковкою. Тищенко не зважив.

У моє особисте життя я вас не кликав!

— Сан-Себастьян стоїть над морем, восени там такі холодні вітри! — почав згадувати професор. — Від гуртожитку до університету йшов пішки понад годину: грошей не мав навіть на трамвай. Жив у професора Енріке Кнера? То не простий люд. Холодний, замкнутий, мовчазний. От уявіть: іду ввечері, дощ періщить, темно, а між деревами, у цілковитій тиші, хлопчаки буцають м"яча. І ні вигуку, ні слова. На народних святах теж тиша. А змагання які: перерубування товстезних стовбурів, перехоплювання один в одного 200-кілограмових квадратних брил. Ігри кам"яного віку...

Тим часом запрацювала шліфувальна машина, і знавець мов знову підвищив голос:

— Постаті, якими вони пишаються, — Сімон Болівар і Че Гевара. Їхні родові помістя у Басконії поряд.

Студентка в кутку на стільці задрімала. Розбудив її дзвінок. До музею, який одночасно є аудиторією, набилося повно студентів. І тут я зробив фатальну помилку: спитав професора про його родину. Він аж підскочив і потяг мене за рукав до дверей.

Вдома професор не їсть, лише ночує

— У моє особисте життя я вас не кликав! – спалахнув він, аж студенти присіли. – То їм рекорди, то їм сім"я! Нормальних людей таке не цікавить! – виштовхав мене з музею.

— І не смійте обзивати мене поліглотом! — гукнув услід.

Наступного дня у більярдній на Караваєвих Дачах я зустрівся зі своїм знайомим — Ростиславом Мартинюком, 34 роки, який познайомив мене з професором.

Ростислав розповів, що Тищенко мешкає з матір"ю. Ніколи одружений начебто й не був. Дітей не має. Професор з тієї когорти людей, які дбають тільки про роботу. Вдома навіть не їсть, лише ночує.

— Зовсім нестандартний, — сказав Ростислав. — Не від світу цього дядько, але дуже освічений. З дитинства "вундеркінд", а нині – справжній геній-практик.

Тільки не визнає похвали.

— Наприкінці 90-х я познайомився з ним у його музеї. Давно цікавився мордовськими мовами, вивчав мокшанську та ерзянську. Ніхто в Києві про них нічого не знав, а він знав усе. Недавно вийшла його книжка ?Метатеорія мовознавства". Синтез трьох наук – філології, археології та генетики.

— Геній! А ми тут йому тицяємо якогось там Гіннесса...

Зіяд Фавзі розмовляє 58 мовами

На сході подейкують, нібито Будда розмовляв 150 мовами, а Магомет знав усі. Серед смертних у минулому прославився хранитель середньовічної бібліотеки Ватикану кардинал Джузеппе Меццофанті. Він вивчив 60 мов, на 50 писав вірші та епіграми.
Із сучасників 36-річний бельгійський архітектор Йоганн Вандеваллє володіє 31 мовою. А італієць Альберто Тальнавані вільно розмовляє всіма європейськими, за що його обрали членом 50 академій наук.
У Великій Британії неперевершеним поліглотом вважають журналіста Гарольда Вільямса. Він знає 18 мов. А в Будапешті мешкає перекладач і письменниця Като Ломб, яка освоїла 15 мов.
У новому томі Книги рекордів Гіннесса найбільшим поліглотом планети визнано 40-річного бразильця ліванського походження Зіяда Фавзі. Він розмовляє 58 мовами.

×