"Я в сім"ї друга од краю була. Із шести дітей зосталася ще сестра Марія. Я ворушуся, хоч і з палицею, а вона лежить", — шамкає 86-річна Катерина Шестерик, жителька села Новопавлівка під Кіровоградом.
Сідає на лавку під хатою.
— У 1942-му ховалася від німців у кукурудзі. Так знайшли! — згадує. — У Німеччину в телячому вагоні везли. На розбивному пункті в місті Крефельд пані Тіль у шляпі купила дівчат на пральну фабрику. Мені гладить треба, а я дивлюсь, щоб скорей стрілка йшла, щоб шпинат получить. Шпинат і бруква у господарів помащене, а нам так кидали, казали "руські свині". Ми страйкували. Визвуть перекладача, він побалака, і однаково шпинат дають. Німецькі хазяйки казали: "Хай би Гітлер і Сталін побилися, ми війни не хотіли".
Крефельд звільнили союзники. Шестерик забрали у військовий табір.
— Три місяці у лісі жили, — продовжує Катерина Ларіонівна. — Нічого не робили, американський пайок давали і розвлєчєнія: танці, кіно. Я не лєнтяйнічала, ходила на кухню картоплю чистить. У таборі образовалася ростовська банда — 12 хлопців, — стишує голос. — Розправлялися з німцями. Оце я скажу, що хазяйка мене обіжала, так вони туди їдуть, дочку насилують, господарів під кровать, хату обберуть. А ще наказували наших дівчат, котрі з іностранцями общалися. Яка француза любила чи голландець їй який бутерброд приніс — карали за це. "Що, руського не хотіла, бо з нього штани спадають?" — казали. Із нашої партії Оля, огромна дівчина, під"їхала раз на танку, коли німці відступали. Банді хтось доніс. На танцплощадці забрали її під ручку і повели у кабінет. Рот затуляють, руки держать, радіо включають — і 12 зряду, — махає рукою.
Він заїжджав після того, позвинявся
Каже, у таборі до неї сватався хлопець Ярослав:
— Сидить коло мене цілий день, часи дарує. А я — нє. Кажу: "Я і без часів красіва". Славік розженювався в лагерях сто раз. Там багато свайб робили. Потім хлопець одскакує, а дівчина з пузом.
У військовий табір також потрапив односельчанин Дмитро Шестерик. Із ним жінка 41 день зустрічалася до війни.
— Співала страшне, вікно в бараці відкрите. А за вікном скамейка, — веде далі. — Дівчата, хлопці там гуляють. Коли це входе Митька. "Напиши пісню в альбом, квітку намалюй", — просить. На красу він не вийшов. Але раз любила — значить гарний.
Виносить із хати фото чоловіка.
— У 1961-му загинув. Уранці йому сон розказала: мов, нашого сина Толю взяла баба — погана неожиданость. Митька поснідав, поїхав на роботу. Якраз перед жнивами дощі йшли. Шофер не схотів битони з молоком і доярок везти, бо слизько. А мого трактором послали. Усе повантажили, виїхали на півгори — і шворінь лопнув. Трактор заднім ходом назад! Митя вискочив, виправив, спас доярок. А тим врем"ям трактор накрив його. Оце тобі й сон, — витирає сльози. — Я до цих пор равних не находю. Раз поїхали в район на день молоді. Розвлєченія, концерти, музика, магазини, лотерея. Він ножик виграв. Увечері питаю: "Митька, а скільки ми потратили?" — "П"ять рублів". А насправді — аж 50! Я не жалкую, бо гарно.
Жінка сама добудувала хату.
— У жнива хазяїна поховала, — каже. — Прийшов Борис, товариш Митін. Красавець, троє дітей. Я плачу, бо мені боляче, і він плаче. Цілує мене. Кажу по неопитності: "Митька і дітей цілував". Він поцілував. Виряжаю його вечором з хати, а він морга: у садок. На мене немов небо впало. Осьо чого ти плакав! Я вранці — до сусідки, бо вона така, що і радіо не треба. Він заїжджав після того, позвинявся.
У дворі стоїть іще одна хата, нова. У ній живе син Анатолій.
— Син першу жінку Шуру бросив. Так жалкую, вона хороша була. Син начальничком працював, злигався з помічницею. Я її Анфісою називаю — як розлучницю Анфіску з "Угрюм-ріки". Шурину квартиру банда якась забрала. Сунули їй бумажку перед смертю, розписалася наманяк. Дожно, якийсь укол дали чи пістолет тримали, — припускає. — А онук Діма ще вперед неї вмер від запалення легенів. У Толі стрес приключився: сина поховав, і тут же Анфіска його кинула — з Італії розвод прислала.
1921, 23 жовтня — Катерина Стеценко народилася у Конотопі Сумської обл.
1943 — потрапила на примусові роботи в Німеччину
1945 — опинилася у таборі для військовополонених
1946 — одружилася із Дмитром Шестериком, молодшим на два роки
1949 — народився син Анатолій, за шість років — донька Галина
1961 — чоловік Дмитро загинув під трактором
2001 — помер 23-річний онук Дмитро
3 
35413
Коментарі