"У Кужбеї проїде хіба джип, — махає рукою сторож Іван. Чоловік охороняє новобудову майбутнього санаторію. — "Нива" не потягне по цій дорозі. Але міркуйте, бо туйки вовки звечора ходять".
Село Кужбеї Міжгірського району Закарпаття називають "мертвим". Тут залишилися 52-річна Калина та 67-річна Ганна Бряник. Решта людей виїхали чи вмерли.
Від села Сойми до Кужбеїв 4 км ґрунтовою дорогою через ліс. На початку села стара дерев"яна церква і хрест. На храмі табличка з надписом "1937". Біля церкви три розвалені дерев"яні хати. За кілька метрів — кладовище. На ньому похилилися два мармурові пам"ятники та п"ять дерев"яних хрестів.
У долині видно добротну хату та хлів. Поряд худорлява жінка згрібає сіно. Біля неї граються собаки.
Із будинку виходить жінка в окулярах.
— Це моя сестра Ганна, вона глухоніма. Коли бачить туристів — радуєся, вони часто несуть гостинці, — пояснює Калина Бряник. Жінка накульгує.
Сідає на ґанок біля сестри.
— Се дуже старовинноє село, — розповідає. — Першим туй поселився чоловік, що ся писав Медвідь. Він мав дві дівочки. Але меншу, трирічну, з"їв вовк. Вони пак ся переселили в Новоселицю, бо боялися, що вовк і другу дитину з"їсть.
У Кужбеях було 30 хат.
Він мав дві дівочки. Але меншу, 3-річну, з"їв вовк
— Була в нас й електрика, і школа, магазин, клуб. Але молоді почали виїжджати, а старі вмирали. У 1986-м електричні стовби злодії порозтягували, село ся розпало. Ми з Ганнов без світла жиєме, свічками світиме. У прошлому році купили бензиновий генератор, щоби мали мобілку зарядити. Але він много їсть — 150 грамів бензина за годину.
Виносить із хати мобільний телефон "Нокія".
— У мене "Кієвстар". Думаєте, ми туй зовсім дикі? — усміхається. — Телевізора немає, зате виписую газету "Порадниця". Поштарка раз у місяць приносить. Маємо радіо на батарейках. Чула-м, у Львові много води було, що аж мости позабирало. На вибори останній раз ходила у 2004 році. Тоді за Януковича голосувала.
Ганна та Калина Бряник народилися в Кужбеях. У родині було ще шестеро дітей.
— Після школи мені дали інвалідность, бо очі болять, — спирається на палицю. — Я нігде більше ся не вчила. Ганна тоже получила групу, бо глуха. Колись-ме похоронили батьків на цвинтарі вище хати, то туй було страшно самим зоставатися, і ми купили хату в Соймах. Але на низовині недобре, бо мало землі. Щоби коровку держати, треба сіно. Через три зими повернулись-ме сюда. А наша хата доти впала. То за 400 рублів купилисьме сю.
Бряник тримають корову, телицю, три кози, дев"ять котів, двох собак.
— Курей не маємо, бо лиса бере їх. Є два гектара землі. Сього року вжесьме із сестров не могли робити. Кликали людей на поміч, платили по 70 гривень на день. Сіна на два роки вистачить.
Щомісяця Ганна Бряник йде до Соймів за пенсією Калини.
— Я получаю 500 гривень. А пинзію Ганни чоловік маймолодшої сестри кладе на книжку. Каже, що нам і тих грошей много. Останній раз була на долині на Благовіщення.
Раз на рік священик відправляє службу в Кужбеях.
— Семий рік на Іван-день маємо туй празник. Із Соймів приходить 80–100 людей. Я готую їм голубці, купую водку. Раньше празник був на Уведениє, але то зима, холодно. То ми просили священика перенести празновання на Івана Купала.
Продукти Бряник завозить чоловік сестри Єви.
— Недавно привіз 10 міхів комбікорму, олію, рис, міх цукру, муки — запас на зиму. Хліб печу, деколи туристи принесуть булочку.
Калина з Ганною заміж не ходили.
— Не хотіли — нам і так добре.
У будинку — дві кімнати. У господі глиняна піч, стіл. Біля стіни — коса, вили, лопата, сапи, віник.
— Варимо собі вареники, борщ, картошку. Літом готую так мало, щоб не скисло, холодильника немає. Взимі легше, бо мож тримати їду на вулиці.
1941, 4 вересня — Ганна Бряник народилася в с. Кужбеї Міжгірського р-ну Закарпаття
1956, 3 квітня — на світ з"явилася сестра Калина
1961 — Ганна отримала інвалідність через глухоту
1974 — Калина закінчила школу, отримала інвалідність по зору
1982 — померли батьки; сестри переїхали до села Сойми
1986 — повернулися в Кужбеї, купили хату в сусідки
2007 — придбали мобільний телефон і генератор електроенергії
2 
35413
Коментарі