84-річна Іванна Просіцька та 71-річний Володимир Плетеницький два роки тому обвінчалися у церкві Зіслання Святого Духа у місті Добромиль Старосамбірського району на Львівщині. Це — перший шлюб Іванни Миколаївни.
— Лише тепер я зрозуміла, як добре чоловіка мати. Ми разом до церкви ходимо, у лавці сидимо, — майже пошепки розповідає Іванна Просіцька. У неї фарбоване руде волосся. У вухах — золоті сережки.
Іванна Просіцька народилася у Добромилі. Її батьки виховували трьох дітей.
— Родичі мене не навчили, як треба жити. Коли дівкою була, такий стид та сором перед хлопцями мала. Думала, якщо з хлопцем поцілуюся — дитина буде, — пригадує жінка. На її щоках з"являється рум"янець.
Іванна Миколаївна та Володимир Миколайович жили по сусідству. Вона — в старій дерев"яній хатині, він — у великому мурованому будинку. У Володимира була дружина Любов, є троє синів. У квітні 2005-го його жінка померла. Плетеницький одразу оженився з Іванною Просіцькою.
— Ми познайомились на стадіоні, — жартує він.
— Неправда, на полі, — заперечує дружина. — У нас із Володею городи близько, мій внизу. Він часто питав, чи не поможу йому. Я не відмовлялася.
На пенсію жінка вийшла в 74 роки. Доти працювала на Львівській залізниці. У вільний час сиділа на подвір"ї, плела вінки.
Сини Плетеницького Ігор, Микола та Андрій — у Португалії, працюють. На весілля пара нікого не запрошувала. Вінчалася Іванна в темному одязі.
Сини розуміють, що я не можу жити сам
— Після похорону матері приїхав один із синів, — розповідає Володимир. — Прийшов, а в хаті — Яна. Він добре до неї поставився. Сини розуміють, що я не можу жити сам. У мене — поле, господарка, а я два інфаркти переніс.
Надворі вдаряє блискавка і гримить.
— Того не треба боятися, — каже жінка. — Щоб нічого не сталося, треба взяти нитки зі старого фалону священика й обв"язатися ними.
Просіцька розповідає, що втратила страх ще в молоді роки — коли в місто прийшли енкаведисти.
— Мені тоді було 16. Після дев"ятирічки пішла санітаркою до військового госпіталю в Хирові. Матері сказали: як не піду, в Німеччину заберуть, — згадує жінка. — Пам"ятаю, із сестрою пішли на саліну (соляна шахта. — "ГПУ"), а там до мурів людські язики цвяхами поприбивані. Енкаведисти брали вчених, старшу еліту. Визначали, хто був майстром, мав учнів. Або на дорозі зупиняться, шось спитають. Не так відповів — у машину і на саліну.
У Добромильські соляні шахти скидали замучених українців.
— Коли наших людей мордували, трактор заводили — аби ніхто криків не чув, — згадує Іванна. — Брата мого товариша Степана Писарика кинули, а він по трупах, по трупах і виліз з ями. За життя боявся про то розказувати, а перед смертю зібрав родичів і розповів усе. А в лагері одну жінку розпороли і дитину з неї викинули.
Іванна Просіцька майже чотири роки провела у концтаборі на Херсонщині. Її засудили за недостачу в продовольчому магазині. 1948-го за ту ж провину на Львівщині ув"язнили 49 осіб.
— Я й зараз на саліну часто ходжу, — зізнається жінка. У вільний час плету віночки на хрест жертв сталінських репресій.
Подружжя обробляє 37 соток городу. Доглядають за курми та маленьким бичком.
Господиня піднімається, збирається на вулицю. Чоловік подає їй парасолю.
— Він за мною страшне, — каже жінка. — Їсти без мене не сяде. День народження пам"ятає. Що мені подарував? Він сі стидає сказати. А я йому — шкарпетки, дезодорант і одеколон.
— А чому ви не взяли прізвище чоловіка?
— Ще не час, — віджартовується Просіцька.
1926, 30 квітня — Іванна Просіцька народилася у м. Добромиль Старосамбірського району на Львівщині
1942 — закінчила Добромильську дев"ятирічну школу, працювала санітаркою у Хирівському військовому госпіталі
1948 — продавець у продмазі; засудили за недостачу в магазині
1950 — дізналася про смерть матері
1948–1952 — відбувала покарання в таборах на Херсонщині
1997 — вийшла на пенсію після роботи на Львівській залізниці
2005 — одружилася з Володимиром Плетеницьким
4 
35413
Коментарі