— Заходжу в палатку на львівському майдані, там хлопці за ноутбуками сидять. Питаю, чому нема нікого на варті. Повторив другий раз, третій, крикнув. Аж тоді звернули увагу. Людей вісім накинулися: виходь із палатки! Кажу, два місяці на київському Майдані пробув. А вони: наші герої на планшетах висять. Таке у Львові твориться, то що говорити про мій Маріуполь? — з активістом столичного Майдану 24-річним Олексієм Паньковським ідемо повз львівські намети поряд із пам'ятником Тарасові Шевченку в центрі міста.
Олексій — із Маріуполя Донецької області. Під час сутичок із силовиками на столичному Майдані 18 лютого отримав струс мозку, йому зламали ніс. Від вибуху гранати мав обпечені ноги.
Чоловік відчиняє двері до кафе "100-метрівка". У приміщенні — гучна музика. Сідаємо в кутку біля плазмового телевізора на стіні. За сусіднім столиком чотири молодики п'ють пиво, регочуть.
— Із травмами я опинився у Михайлівському соборі, — Олексій замовляє каву, платить 6 грн. — Там мене запитали, звідки я, купили квиток додому. В Маріуполі першим ділом прийшов до Валєри, що був мені за брата. Попросив купити дві баночки нафтізину, бо був застуджений. Він сказав: вертайся туди, де воював. І закрив двері. Приходжу в лікарню. Терапевт каже: якщо не хочеш опинитися в гробу або в лісопосадці — їдь звідси. Подзвонив львівським хлопцям, з якими був на барикадах. Вони мені переслали квиток до Львова.
У 8-й львівській лікарні Паньковському вилікували струс мозку й опіки. В обласній — прооперували ніс.
— Після виписки приютили хлопець із дівчиною, у них двокімнатна квартира. Про мене дізналися через інтернет, — продовжує Олексій. — Про своїх батьків нічого не знаю. Вчився в інтернаті. Потім в училищі на каменщика-монтажника та електросварщика. Там почався трамадол, димедрол, алкоголь, клей нюхав. Казали: якщо не з нами, значить, ти нам не кент. Я не витримав — утік.
Два місяці жив на теплотрасі в Маріуполі. Залазив у величезний люк, на трубу з гарячою водою клав матрац і спав. Їсти хотів — по квартирах ходив. Хто дав хліба, хто — яйце. Нерви здавали, пішов у церкву, помолився. Там познайомився з Валєрою. Йому 44 роки, має жінку, троє дітей. Живуть у власному будиночку. Прописав у себе, щоб я документи зробив.
Олексій дістає з кишені шкіряної куртки льодяник. Похапцем запихає у рот, запиває кавою. На стіл кладе дерев'яну вервицю, перебирає пальцями.
— Знав, що в мене є рідний брат — Лев. У 6–7 років хтось із вихователів показав мені хлопця на рік молодшого. Казав: то твій брат. Три роки тому звернувся на передачу "Жди меня". Вони допомогли нам зустрітися. Лева усиновила жіночка з Москви. Запросили до себе в гості. Їхня квартира повністю дубом оббита. Мене влаштували в гуртожиток. Вона має дачу за містом, розводить биків. Допомагав їй. Тій жінці за 70, захотіла заповіт скласти. Вирішила переписати на брата квартиру, на мене — дачу. Брат, коли почув, домовився, аби мене вигнали з гуртожитку. Я повернувся в Маріуполь. Подзвонив Леву: чого ти, падла, так зі мною поступив? А він: 21 рік сам прожив і дальше проживеш.
Олексій влаштувався на автомийку, клав плитку на будівництві.
— Останній раз працював зварювальником. Працедавці забезпечили житлом, але на вулицю випускали тільки до десятої вечора. Двоє азіатів пильнували, щоб не втік. Я таки втік. Одразу взяв білет на Київ. Це було 26 грудня.
На Грушевського за все життя вперше відчув страх. Граната біля тебе взривається, а ти її не чуєш. Коли вернувся в палатку, почав пити — нерви не витримали. Мене вигнали. Я вибачився, бо був неправий, — розстібає куртку, дістає пачку цигарок. Пропонує вийти на вулицю, щоб покурити.
— Тут мені запропонували роботу — ремонтувати комп'ютерну техніку. Житиму у гуртожитку за 300 гривень, — каже Олексій.
2 
35413
Коментарі