"Що їла на вечерю вчора, зараз і не згадаю. А дитинство добре помню", — розказує 56-річна Олена Галицька з міста Умань на Черкащині. Виросла у приватному секторі в мікрорайоні Софіївська слобідка. Років до 7 гуляти поза двором батьки не дозволяли. Мати боялася, щоб не попадали зі скель у парку Софіївка.
— У 1960-х у нас перший телевізор з"явився, — розказує Олена Галицька. — Надивилися концертів, виступів і з братом почали канючити. Я просила в батьків ковзани. А Славік — баяна. Тато з мамою нарешті здалися. Я стала на лід один раз, забила м"яке місце й закинула ті ковзани. Брат два дні просидів із баяном — і теж більше не брався. Відтоді батьки випустили нас на вулицю.
У той час популярними були ігри в космонавтів, міліціонерів і злочинців — марили шпигунськими іграми.
— Коло теперішньої районної лікарні в Умані були кукурудзяні поля. Мені тоді років 9 було. Збиралися дівчата й хлопці й увечері влаштовували біганину. Спочатку дівчата ловили хлопців у кукурудзі. Котрого зловлять, приводять у штаб — на звалену деревину. Встати він не мав права. Раз сусідському хлопцеві припекло нужду справити під час гри. Тут я підбігаю й — хап його за шкірку. Кажу, піймався! Він і розгублений, і заправитися не встиг, а я волочу свій "трофей".
Потім мінялися — хлопці доганяли дівчат.
— Зараз таких ігор немає. Дітям ніхто не дасть витолочити кукурудзяне поле. Біля кожного сторож стоїть.
3 
35413
Коментарі
1